Цими днями минає 5 років з дня коли наша мама – відійшла у вічність. Саме 10 червня 2018 року, перестало битись серце найріднішої нам: дітям, внукам та правнукам – людини. Коротенька розповідь про маму та про її життєвий шлях, це найменше що можуть зробити її нащадки, через що вважаємо, що пам’ять про нашу маму та бабусю, яку подаємо нижче – може слугувати гарним прикладом й для інших сімей нашого Великого Роду, які мають намір пригадати своїх батьків. Адже людина, як відомо – живе в наших серцях, допоки ми будемо пам’ятати про неї…

          Наша мама – Ключівська Анна Андріївна народилась 29 жовтня 1931 року в родині Ключівських: Андрія та Анни Туцканюк, в присілку Лопушанка, селища Ясіня, тодішньої Підкарпатської Русі, яка належала Чехословацькій Республіці. Маленька Анна була другою, найстаршою дитиною з 10 дітей цієї сім’ї, 8 з яких досягли дорослого віку.
          В багатодітній сім’ї, де чи не щороку народжувались діти, як правило – старші доглядали малечу. Більше того, вже з малолітнього віку наша мама “служила”, як тоді казали, у заможніших гуцулів: бавила їх дітей, пасла худобу, прибирала по ґаздівстві, фактично – “за їду”.
          З початком військових дій, періоду Другої світової війни (1939-1945 роки) та через знищення будинку родини Ключівських, який знаходився неподалік відомої, оборонної “лінії Арпада” – майже всю сім’ю, у вересні 1944 року, було евакуйовано-переселено, спочатку до села Шаланки Виноградівського району а дещо пізніше в село Минай Ужгородського району.
          Пригадую, як розповідала мама, що на новому місці їх поселили у будинок, ймовірно – мадярів, які втекли від війни, залишивши в будинку, практично все: від меблів та худоби до постільної білизни й посуду. Однак, ті з сусідів та селян, які залишились, анітрохи не були раді біженцям, яких до того ж “привела” радянська влада. Через це, новоприбулі потерпали від принижень та знущань, особливо коли місцеві жителі циганської народності закидали будинок глиною та нечистотами. До цього додавались й біди війни, як-то голод, хвороби, невизначеність та особливо, відсутність відомостей про главу родини – батька Андрія та інших родичів.
          Взагалі, важко собі уявити долі наших родин у роки війни та повоєнний час трагедій, лихоліть та поневірянь, які довелось пережити кожному, включаючи й нашу маму. Адже гуцулів, які звикли до гір, полонин та потічків, фактично – кинули в низинні, маловодні райони, які були населені чужими людьми. Через це непросте, післявоєнне життя, в далекому від рідної Гуцульщини краї та, в основному, в угорськомовному середовищі, внесло певні зміни в долю, практично, кожного члена родини. Клаптик землі, який дала нова, радянська влада, фактично в низинному районі – суттєво різнився від гірського господарювання в Карпатах, а відсутність добрив, сільськогосподарської техніки та реманенту не давало багато шансів на багаті врожаї, що погіршувало й без того скрутне матеріальне становище гуцулів, не кажучи вже про сумні настрої серед останніх.
          Через це, вже з підліткового віку, наша мама почала працювати, спочатку на цегельному заводі в Ужгороді а потім в їдальні, спочатку мийницею посуду а потім помічником кухаря. Пригадую, як вона розповідала про надважкі вагонетки з сирою глиною, які час від часу сходили з рейок та які приходилось котити далі а також, як боліли й кровили пальці, через пересихання шкіри на руках. Або, як за відсутності годинника з будильником, час виходу на роботу до їдальні визначали за… зірками, через що частенько приходилось чекати під дверима їдальні її відкриття.
          Пізніше мама перейшла працювати продавчинею в ряді закладів громадського харчування обласного центру, зокрема певний час працювала в буфеті кінотеатру “Перемога” а сьогодні “Ужгород”. Пригадую, з яким захоплення розповідала нам про перерви між відвідувачами, в буфеті, що дозволяло їй, нехай і уривками – дивитись кінострічки, які демонструвались у залі. І вже, коли мамі було за 80 років, ми знайшли в мережі Інтернет її любимий, чорно-білий фільм “Міст Ватерлоо”, який вона, накінець змогла подивитись увесь заразом…

          Однак, туга за малою батьківщиною, особливо серед старших членів сім’ї та необхідність в допомозі окремим, самотнім й одиноким (бездітним) родичам з великої родини, які залишились на Рахівщині – призвели до повернення маминої, старшої сестри Василини та її самої до Ясіня. Другою причино, про що в родині мало що було відомо, мало місце невдале сватання, ще на Ужгородщині, до найстаршої Василини, коли від місцевого жениха, угорського походження, остання, банально – втекла на Гуцульщину. Щоб якось уникнути ганьби та залагодити сварку, батьки моєї мами, буквально, вмовили свою другу дочку – нашу маму “замінити” сестру та вийти заміж за сватача, на що й погодився молодий невдаха. Однак, короткотерміновий шлюб, фактично проти волі “молодої” – не був довготривалим і наша мама після розлучення, поїхала в Ясіня та приєдналась до сестри Василини. З часом, обидві біглянки створили власні сім’ї а велика родина була розділена між Рахівщиною та Ужгородщиною.
          Переселена ж до села Минай на Ужгородщині, гуцульська родина, яку тимчасово було розміщено в будинку чергових втікачів від радянської влади, вирішила будувати власний будинок, який і спорудили, з часом неподалік у цій же місцині. Натомість, важкі повоєнні роки, потреба в облаштуванні на новому місці, фактично “з нуля”, житла та побуту в ньому, труднощі з вихованням менших членів родини, побудова власного будинку тощо, значно підірвали сили батьків нашої мами, які невдовзі померли: бабуся Анна в 1965 році (у віці 56 років) а дідусь Андрій в 1968 році (у віці 63 роки)…

          В Ясінях, вслід за старшою сестрою Василиною й наша мама, в 1958 році, у 29 річному віці – вийшла заміж, за однофамільця, Ключівського Василя Юрійовича. Молода сім’я оселилась в будинку на Вівозі, як називали частину присілка Плитоватого, між Ясіням та Лазещиною. І вже в 1959 році мама народила сина Юру, а в 1960 році – дочку Одарку. Батьки, довгі роки працювали в торговій сфері: в системі робітничого постачання та місцевої кооперації. В 1966 році, син Юра пішов у перший клас місцевої, початкової школи а в 1967 році поступив у музикальну школу на клас скрипки, коли дочка Одарка стала першокласницею.
          В 1968 році, після розлучення, наша мами з нами-дітьми повернулась до Ужгорода де працювала в торгівлі та в закладах громадського харчування. Пригадую, як маму, яка мала лише кілька класів початкових шкіл, ще за часів Чехословацької республіки та Угорського королівства, тобто – незавершену, середню освіту, “примусили” ходити до вечірньої школи в Ужгороді, з вимогою отримати свідоцтво про освіту, яка стала обов’язковою в ході здійснення програми загальної середньої освіти у 70–80-ті роки минулого століття. І я і сестра, не раз і не два допомагали мамі з уроками та домашнім завданням, що нас неабияк веселило – “вчити маму”.
          Натомість, найвища трудова посада нашої мами – шеф-повар однойменного ресторану та готелю “Ужгород”. Найдовше ж мама працювала продавчинею в продовольчому магазині “Стріла”, який належав відділу робочого постачання Ужгородського відділення Львівської залізниці, звідки й пішла на заслужений відпочинок у 1986 році. Будучи вже на пенсії продовжувала працювати, на цей раз – санітаром у відділковій клінічній залізничній лікарні м. Ужгород.
         Мама так і не влаштувала власного сімейного життя та більше не виходила заміж, як й не жила ні з ким “на віру”, хоч мала таку можливість, дбаючи виключно про своїх дітей а пізніше й про внуків. За довгі роки, наша мама самотужки виховала двох дітей, “дала” їм освіту, подбала, як кажуть і про хліб, і про стріху над головою. Пригадую, як ми всі раділи, коли у березні 1977 року, після років тимчасового житла та гуртожитку, накінець отримали, хоч і не нову, але “свою” квартиру, як її ремонтували та облаштовували й дивувались, як мама змогла відмовитись від усіх старих пожитків та придбати нові меблі та інше хатнє начиння.
          У 1982 році наша мама віддала заміж дочку Одарку а у 1985 році – сина Юрія. З часом у Одарки народилось два сини: Олександр та Отто, як і у сина Юрія – Антон та Денис, або чотири мамині внуки. З часом, через скруту та економічні негаразди в країні і дочка Одарка і син Юрій виїхали на постійне проживання до Чеської Республіки. В 2001 році, після досягнення мамою 70 річного віку, що уможливило з’єднання родини, діти забрали маму до себе, в Чеську Республіку. Пригадую, що коли перевозив маму до Чехії, вона сумніваючись, питала: “А може б ти вже залишив мене помирати, в Ужгороді?”, на що я тільки посміхався, пригадуючи як перевозив так “потрібну”, старезну швейну машинку мами, яка неабияк здивувала словацьких митників. А ще я кепкував з мами, що став непоганим перевізником цуря-мандря (всілякого барахла) по Європі.
          За більше ніж 15 років життя, спочатку в Празі а потім в Младій Болеславі, залишаючись свідомою громадянкою України, мама завжди цікавилась подіями в Україні, переймалась життям родичів, близьких та знайомих, які залишились на малій батьківщині. Ні одні вибори чи інші акції, які організовувала українська діаспора в Чеській Республіці, наша мама не пропустила, чим довела свою громадянську позицію. Пригадую, що перед кожним відвідуванням виборчої дільниці у Празі, ми ділились думками, як голосуватиме і хто з українських політиків гідний нашого голосу.
          Це ж стосується й церковних та інших свят, де мама швидко знайшла їх прибічників з числа співгромадян та земляків й відвідувала чи не кожен захід з їх участю. За роки перебування у Чехії, наша мама познайомилась, практично зі всіма визначними місцями в цій країні та відвідала багато країн та міст, зокрема, в: Словаччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині.
          Однак, найбільше радості та наснаги їй давали поїздки на Закарпаття, на рідну Рахівщину. Наша мама була активним учасником багатьох весіль та майже всіх зібрань й зустрічей нашого Великого Роду, навіть у поважному 80-ти річному віці. Пригадую, як ми перед черговим зібранням Роду, у 2013 році, заїхали на Беркут – Яблонецький перевал, щоб придбати мамі вишиванку, яку через війну, післявоєнні лихоліття та чисельні переїзди, навіть не пам’ятала де “загубила”. Тоді ж ми прикупили й з десяток гуцульських артефактів: топірці, ліжники, дерев’яні шкатулки, скатертинки, які й донині прикрашають наші оселі, за межами малої батьківщини.
          10 червня 2018 року, після довготривалої хвороби наша мама відійшла у засвіти, залишивши по собі не тільки добре ім’я та гарні згадки але й двох дітей, четверо внуків, двоє правнучок та правнука. Прощання, на яке змогли приїхати далеко не всі рідні, близькі та друзі, особливо з України – відбулось 15 червня. Через рік, після кремації та перевезення урни з прахом до Ужгорода, 10 червня 2019 року, в греко-католицькій церкві св. Петра і Павла села Минай відбувся молебень за участі багатьох родичів, близьких та знайомих. Урна з прахом була укладена до могили батьків нашої мами, на сільському кладовищі села Минай.

*   *   *

          Наша мама, скільки ми її пам’ятаємо була завжди охайною та дбала про чистоту і порядок в родинній оселі, чому вчила й нас. До кожних, особливо – релігійних свят ми робили “генеральне” прибирання а мама розказувала, як вони у великій родині з батькам, навіть… білили піч, що мабуть мало нас “порадувати” – меншим об’ємом праці. Цікаво, що мама багато чого у житті досягала через інтерес, практично до всього навколо та бажанням – дізнатися про щось, конкретне а також прагненням любою ціною опанувати: чи-то в’язання, чи-то вишивання, чи-то готування страв. Саме останнє, без спеціальної освіти й “зробило” її шеф-поваром.
          Працьовитість, педантичність та вправність – ось синоніми, які характерні для мами. Й, навпаки, мама, яка мала, як сама визнавала “чотири класи освіти й два коридори”, не “вміла” й ніколи: не лінувалась, не пустувала, не пліткувала, не терпіла сварок, нікого не повчала й ніколи й ні з ким – не сперечалась.
          А ще, мама любила все нове й із-задоволенням цікавилась всіма новинами, особливо з України. Пригадую, як щовечора підходила до мене, який “сидів в Інтернеті” й, питала: “Ну що маєш нового, показуй” та на кілька годин приєднувалась до перегляду справ з мережі. Крім того, мама була “легкою на підйом” та залюбки їздила “світом”, не кажучи вже про відвідання малої батьківщини – Рахівщини, де ми відвідували чи не кожну акцію, яку ж самі й вигадали. Так було й на Другій Зустрічі Роду, яку ми організували в серпні 2012 року, коли ми з мамою придумали ідею спорудження Родинної каплички на прабатьківському обійсті в Лопушанці, та яку мама власноруч й презентувала, з виготовленим макетом такої каплички.

         Але час, невблаганний і мами з нами більше нема. Вже 5 років. Дякуємо долі, що у нас була мама. Дякуємо Богу, що вона була у нас саме така: рідна, мила, неповторна. Дякуємо, мамо…

          З, повагою та вдячністю
          син Юра та дочка Одарка,
          внуки: Олександр, Антон, Отто та Денис, правнуки: Даніела, Діана й Нікіта