Чому так довго не відбувається Україна

          В останній час, в українських ЗМІ можна зустріти роздуми про 25-річну історію України, особливо, у світлі сьогоднішнього, політичного, соціально-економічного та інших станів країни. 
          Це ж стосується й матеріалу “Пять выводов, почему Украина оказалась в упадке”, авторства Георгія Почепцова (для “Хвилі”). Натомість, розділяючи основні переживання автора про сучасну Україну, не можна не звернути увагу, наприклад, на дещо зміщені акценти, щодо винуватих чи, банальне: “що робити”. Однак, погодитись, що у всьому винна тільки держава – було б дуже просто й навіть – наївно…

Натомість, якщо держава – це не суспільний договір, тоді це – Україна. Остання, як відомо родом із СРСР, а той з розвалин Російської Імперії, але без принципів й сентиментів, бо “епосі” було достатньо: честі й совісті. Звідси й плутанина у вищевказаній статті, яка претендує на “аналітичні” висновки.

          Попунктно, ж варто сказати таке:

          1. Позитивно, що з політичної арени України “пішли”: КПРС, ЗаЕДУ, СДПУ(о), ПСПУ, СПУ, КПУ та інші маргінальні політсили минулого! Натомість, добре й те, що чисто націоналістичні ідеї (наприклад, Народний Рух України чи ВО “Свобода”), як і “партії сили” чи “війни” (наприклад – “Правий сектор”), в Україні – не в моді. Тут ми, на щастя – ближче до Європи.

          Погано ж те, що НЕ ПРИЙШЛИ (довго “йдуть” чи – “не пускають”) – ті, хто однозначно буде визначати вектор майбутнього країни…

Звідси, висновок такий: Держава без суспільної складової, в т.ч. й без тих, що “в дорозі”, не повинна й не зможе, як показує 25 річний досвід – вибудувати власну національну, культурну, наукову, освітню та інші моделі. Причини? Банально – нема попиту на такі. Й останнє, що важливо: ніяка сучасна країна (крім Росії, яка як відомо – “встає з колін”) – не “піднімає” власне населення. Навпаки, це останнє – розвиває власну державу, постійно даючи суспільний запит політикам та чиновникам – на такий розвиток!

          2. Індустріалізація України – вимога СРСР на шляху від “сохи” до “ядерної бомби”. “Розквіт” Української РСР – доба індустріального відставання від цивілізації. Зі “смертю” СРСР, машинобудівна та більшість інших галузей України – були приречені. Ніякі олігархи, які приватизували/придбали “індустріальне майно”, природно – не бажали його краху. Навпаки – хотіли багатіти, дякуючи придбаному. Однак, його величність – український споживач не захотів купувати, наприклад: “стінка” Ужгородського фанерно-меблевого комбінату чи львівський телевізор “Електрон”, надаючи перевагу італійським меблям та Soni…

Звідси висновок: Україна/УРСР/Україна, яка на сотні років була “викинута” з міжнародної кооперації та за відсутності конкуренції, ні в 1991 році, ні сьогодні – не могла й не може… випустити, ВЛАСНІ: мобільний телефон, комп’ютер, чи щось варте уваги решти світу (просто, олігархи України про це зрозуміли першими)!

          3. Позитивно, що бодай у 3-му “висновку” бачимо розуміння: у державі – треба домовлятись. Логічно, що першими це зрозуміли, знову ж таки люди справи, які в лихі часи, стали – олігархами! А от науковці та академіки, як й більшість освітніх інституцій – цього не зрозуміли й прагнули, як в зірковий період СРСР – отримувати свою “пайку”, як належне, тобто “за так”.

          Натомість, олігархи, швидко зрозуміли, що домовлятись з усім суспільством, яке залюбки продовжувало експлуатувати пост-СССР потужності й не поспішало ставати по інший бік бізнес-прилавку (варто згадати, як стидались, навіть ходити на Авангард-базар в Ужгороді, більшість краян, а не те, що торгувати!) – було складно й накладно. Зате вигідними були оборудки з чиновниками, заробляння з якими – було достатньо й на корумпування політиків й на власні ЗМІ. Синергія ж останніх й вела до олігархату в Україні…

Висновок. СРСР – ніколи не проводив реформ, крім “перестройки”, яка почалась у квітні 1985 року й відомо чим закінчилась! УРСР, як складова першого – не могла не розділити його долі. Тим паче, що на світовий ринок, практично одномоментно, з одним і тим же товаром (метал, хімія, ліс, зброя тощо), з 1991 року – вийшла ціла низка країн СНД, тепер уже в якості конкурентів… між собою (навіть по кількості олігархів)!

          4. Сучасній владі, логічно – не потрібні проекти, які потребують капітального/значного фінансування, включаючи й українську науку, яка нічим, особливим похизуватись не може (що не дивує, при такому рівні плагіату, пустих “наукових” досліджень та корумпованих захистів). А логічно, тому – що фаховий рівень чиновників та бізнесменів України не дозволяє, не тільки організувати нові виробництва (наприклад, в Закарпатті створюються сучасні виробництва тільки… іноземними інвесторами, здебільшого за толінговою схемою!), але й на рівні сучасних вимог – керувати існуючими виробництвами (що підтверджують іноземці-варяги в Уряді та на держпідприємства України)!

          Інновації ж, на неіснуючі виробництва, при біді – вигідніше купити. Натомість, утримувати пост-совкові виробництва, через природнє завершення радянського та пострадянського циклу розвитку – накладно й невигідно. Приклад, практично “мертвої” промислової зони Ужгорода, цьому – підтвердження!

Висновок. Без світової кооперації та визначення місця України у такій (без пафосного: “сильна радянська школи” чи “потужна промисловість” тощо), а також – без розуміння організації та роботи сучасної економічної моделі держави, українці так і залишаться з думкою, що власних дочок неодмінно треба видавати заміж за олігархів, а синів – прилаштовувати у нардепи чи міністри, що машина це тільки – джип, хатинка має претендувати на замок, а реформи – то десь там, у Києві…

          5. Саме населення країни – прагне диктата держави. Підтвердження цьому – постійні звернення “до царя”: від місцевих чиновників до громадян України. Тобто “концентрація зусиль”, яка має місце, як правило йде у… свисток, який має почути влада у Києві (до грудня 1991 – влада у Москві).

          На місцях – ще простіше: працює не його величність Закон, а банальний, ще радянський – прийом громадян. Тому, рішення приймає не громадянин чи громада а… демократично обраний/призначений, місцевий чиновник (голова: Ради, РДА, ОДА тощо). З чиновниками ж, які щось дозволяють/видають/виділяють/забороняють, населення ось уже четверть сторіччя – “домовляється” за допомогою… неправомірної винагороди!

Висновок. Не варто вірити, що на концерт “Океан Ельзи” Вакарчука йде населення а виходить – нація. Натомість, якщо до лютого 2014 року, Україну – об’єднував… футбол, то сьогодні це не робить, навіть агресія Росії. Тобто, ідеї Революції Гідності – прийняли, далеко не всі громадяни України: ні в ході виборів/голосування, ні в ході кількох хвиль демобілізації, ні при сплаті податків, ні при захисті наукового ступеня тощо. То звідки з’явиться залежність держави від громадян, яке так і залишається… населенням?

Підготував Ю.Ключівський,
керівник IASEED
Ужгород, 22.10.2016

Видання, які опублікували – Чому так довго не відбувається Україна

Залишити відповідь