КОМСОМОЛ

Так, так, мова піде про комуністичну спілку молоді, яка двічі заборонна в Україні, починаючи з 1991 року, але яка стосується багатьох громадян країни, яким сьогодні 45+, як би це більшості й не хотілось згадувати. Отже, в часи, коли радянська Україна ще входила до складу СРСР, єдиною політичною партією, яка була дозволена та діяла тоді й на теренах республіки – була комуністична. А комсомол, на відміну від профспілок, який був “школою комунізму” – вважали “резервом партії”. Все тоді було як й сьогодні, коли чи не кожна політична партія намагається створювати молодіжні осередки (крило) іменем себе…

Як і кожного школяра в тодішній країні, який досяг 14-річного віку, у жовтні 1973 року й мене було прийнято у молодіжну спілку. Однак, рядовим членом був недовго і вже в 1974 році, після закінчення 8-го класу середньої школи та після продовження навчання у професійно-технічному училищі, мене там було обрано комсоргом групи, на які тоді ділились класи у цьому навчальному закладі, з трирічним циклом навчання.
В роки строкової служби в радянській армії, з 1978 по 1980 роки – був комсоргом взводу. А після демобілізації, коли поступив на роботу за спеціальністю на тодішній Фанерно-меблевий комбінат, мене було обрано заступником секретаря комітету комсомолу цього підприємства.
Пізніше, зі вступом на історичний факультет Ужгородського державного університету (нині УжНУ), в якому навчався з 1983 по 1988 роки, майже чотири роки очолював, в якості секретаря – бюро факультету та був членом комітету цієї молодіжної організації ВУЗу. Кращі, студентські роки життя, крім навчання – були насичені багатьма молодіжними подіями та акціями, які пропонував тодішній комсомол, від суботників та мітингів за мир, через дискотеки й роботу в клубах інтернаціональної дружби до участі у міжнародних будівельних загонах та фестивалях молоді і студентства.
Через 15 років діяльності у молодіжній організації на громадських засадах, з травня 1989 року поступив на роботу до обласного комітету ЛКСМУ в якості інструктора по роботі з молоддю, яка навчається (студенти, учні профтехучилищ та технікумів, школярі). А вже в грудні того ж року, після перших демократичних виборів, які тоді почали входити “в моду” по всій країні, на альтернативній основі, з двох кандидатур – мене й було обрано секретарем з ідейно-виховної роботи всієї молодіжної організації краю. Так я опинився “з нами” (з комсомольською елітою), як висловився один тогочасний “лідер молоді”, який вважав що можна бути членом любої політичної організації, навіть націонал-соціалістичної, якщо рахуватись там на керівних позиціях.
Пригадую, що коли організація Закарпаття готувалась до звітно-виборної кампанії, “школярі” (відділу) отримали завдання: надати безпосередню допомогу хустській районній організації. Для цього нас на кілька днів відрядили до Хуста, де в один з вечорів наша група, гуляючи – підійшла до юрби місцевих молодих людей, які пустували на вулиці, обступивши кілька мотоциклів та їх “крутих”, як би сьогодні сказали – власників. Почав цікавитись, чи знають – що завтра у їх місті відбудеться конференція молоді всього району, чим звичайно “заскочив” та неабияк здивував всіх присутніх, що й сподобалось місцевим активістам, які пізніше – ініціювали висунення моєї кандидатури на вищевказану посаду, незважаючи на те що змінювати діючого секретаря обкому комсомолу – ніхто не збирався…

Особливістю того часу, коли найбільша країна світу, в статусі комуністичної диктатури та імперії зла – приміряла такі незвичні для себе новації, як: гласність, перебудова, прискорення – був й непростий процес пошуку кожного себе, в тому числі й в молодіжному русі. Як би сьогодні це не видавалось: незначним, невиразним чи кумедним, але дискусії навколо питань оновлення країни рад та всіх її сфер життя – були жвавими, особливо серед молоді, інтелігенції, діючих (хоч і малочисельних) громадських організацій тощо. Саме період, з кінця 1985 року й до розпаду Радянського Союзу в грудні 1991 року, відзначився масовим виникненням та реєстрацією громадських інституцій (організацій, об’єднань, рухів тощо), які почали відігравати вагому суспільно-корисну роль у житті всієї країни, хоч це вже дещо інша тема.
За трохи більше року роботи у статусі “головного ідеолога молодіжної організації” краю, не можу не поділитись кількома, майже анекдотичними випадками які трапились більше 33-х років тому (за що мене, думаю – вибачать ймовірні свідки тих подій). Так, старі комуністи-викладачі УжДУ, на одній зустрічі “обвинуватили” мене, що з приходом у “молодіжку” (у той час, одна з трьох обласних газет, які виходили в Закарпатті – “Молодь Закарпаття” була органом ОК ЛКСМУ й “керувалась” секретарем з ідейно-виховної роботи) – на останній сторінці щотижня друкувались… оголені дівчата. Кумедною була й ситуація, коли на одну з нарад до Києва прийшлось їхати службовим автомобілем з водієм (виборним працівникам категорично заборонялось сідати за кермо службового авто), які завжди дотримувались dress code й носили костюми. І, коли один із секретарів-референтів в багатолюдному, столичному фойє, спитав: “хто тут закарпатці” а ми обидва – зголосились, саме водія запросили до зали, вказавши мені: “а ви, водій тут почекайте”.
Показово, що за 15 місяців роботи, ні одного разу так й не з’явився на нарадах “по-ідеології” в обласному комітеті партії на 5-му поверсі “білого дому”, куди завжди кликали і ходили інші (до мене), як “діти в школу”. За увесь цей час – не одягнув костюм та краватку до нього, як й не голився а на роботу, бородатим – їздив… на велосипеді, що подобалось не тільки більшості членів спілки але й іноземним колегам “по цеху” зі Словаччини та Угорщини (куди мав візити в рамках “добросусідської, молодіжної співпраці”), які в роки перебудови в “соціалістичному блоці” були ментально далі від совкового комсомольця “в лоску”. Зате, власний шарм людини з власною точкою зору та позицією, який в своєму кабінеті встановив прапор тодішньої України – відповідав часу змін в молодіжному середовищі й неабияк подобався самому, незважаючи на ярлик “бунтаря”, яким був нагороджений колегами по молодіжній спілці. Постійна настороженість, з боку “правильних лідерів” до мене призводила не тільки до підозр, але й до пошуку причин – розпрощатись.
Тим не менше, впевненості в собі додавали й багаточисельні зустрічі, які мали місце не тільки в аудиторіях чи у військових частинах але й з іноземцями з молодіжних організацій, які з перебудовую – почали активно навідуватись до нашого краю. Пригадую липневу зустріч 1990 року, з організаторами та учасниками автопробігу на мотоциклах за маршрутом “Париж-Астрахань”, який проходив по “шовковому шляху”… через Закарпаття, за участі Юрія Сенкевича з “Клубу кіномандрівників”. Цю акцію, про яку сьогодні мало хто пам’ятає в області, організували активісти FIDEPS, спільно з компанією BMW під патронатом тодішнього президента М.С. Горбачова, яка залучила до автопробігу сто мотоциклістів (серед яких було близько 20 молодих людей, які перемогли в естафеті конкурсу ідей та отримали бонус у вигляді позики на мотоцикл BMW та фінансування на всю експедицію), яка стартувала з Парижу за участі тодішнього міністра молоді та спорту Франції…

Однак, життя не обмежувалось тільки молодіжною організацією, яка до того ж залишалась “резервом” КПРС, авторитет якої втрачався чи не з кожною публікацією “Огонька”, “Літературної газети”, “Нового часу”, “Юності” та інших видань чи кінострічкою, наприклад “Покаяние”, яку переглядали: школами, лікарнями, вишами, трудовими колективами. Так, ще в 1989 році балотувався кандидатом у депутати Ужгородської міської, яким був в 1990-1994 роки. Саме робота, в дійсно демократичному органі влади обласного центру, тобто в Раді першого скликання – дозволила реалізувати ті сподівання краян на краще, а головне – незалежне майбутнє, про які мріяли багато поколінь закарпатців. Справжнім випробуванням для нас, тоді молодих людей – обраних містянами до “парламенту” обласного центру, стали серпневі події 1991 року, коли купка заколотників в Москві створили ГКЧП, з наміром усунути тодішнього президента та здійснити державний переворот, з єдиною метою – припинити реформування та зберегти СРСР.
Натомість, ще до серпневих подій, у січні 1991 року, коли ставало зрозумілим, що єдина, на всю велику країну – молодіжна організація, членами якої були різні категорії молоді (від школярів й студентів, через військових й силовиків до робітників, колгоспників та вчених, включаючи й суттєво різні інтереси та вікові різниці) – недостатня та нелогічна… в краї – вдалось організувати ССУЗи (Спілку спеціальних учбових закладів).
Задум був простим й логічним – з метою зберегти організаційну єдність молодіжної організації (членами якої станом на 1984 рік було 42 мільйони чоловік а в 1991 – 26 мільйонів) – через розмежування комуністичної спілки на організації, які могли користуватись матеріальною базою та фінансами ВЛКСМ але бути самостійними аж до прийняття рішень. Однак, діюча система керування молодіжною спілкою, в якій головним була організація а не ідея, що підтверджувалось самою структурою й обласної організації, де “секретар по оргроботі” був другим у ієрархії на відміну від “секретаря по ідеології” – не давала шансів на реформування, що й підтвердив час.
Саме про це написав й кілька статей, які були оприлюднені не тільки в “Молоді Закарпаття”, але й в республіканському виданні “Молодь України”. Тим не менше, навіть відмова комуністичної спілки, ще в 1985 році – від ідеології марксизму-ленинизму та взяття курсу на демократичний соціалізм й певні потуги на місцевому рівні, в частині перейменування обласного осередку на Закарпатську молодіжну демократичну спілку ЗМДС (ЛКСМУ) не могли й не врятували а після серпневої поразки, вже згадуваного ГКЧП – у жовтні 1991 року ВЛКСМ, вкупі з піонерською організацією – саморозпустились. З цього приводу пригадую дискусії, в яких переконував опонентів: “якщо сонце буде сходити, пшениця – рости а діти народжуватись без комсомолу – тоді він не потрібен, зовсім”, що й виявилось правдою…

Тим не менше, суперечки та незгоди з повільним, недостатнім та кулуарним реформуванням спілки, які мали місце – позначились й на обласній організації, коли ще у жовтні 1990 року, на знак протесту – зі складу обласного комітету вийшли її 7 членів (із близько 40-а), а саме:
– Віктор Бедь – народний депутат Української РСР, голова Закарпатського крайового народного Руху України;
– Василь Марина – депутат Закарпатської обласної ради народних депутатів, голова соціально-культурного товариства румун Закарпаття ім. Джорджа Кожбука;
– Ігор Савчук – депутат Закарпатської обласної ради народних депутатів, начальник ПЕВ заводу “Конденсатор”;
– Юрій Ключевський – депутат Ужгородської міської ради народних депутатів, голова обласної Ради учнів середніх спеціальних учбових закладів;
– Федір Пожар – депутат Закарпатської обласної ради народних депутатів, голова районної Ради воїнів-афганців;
– Іван Петах – голова Ради обласного товариства учасників війни в Афганістані, воїнів запасу та активістів патріотичної роботи;
– Сергій Морозенко – викладач історичного факультету Ужгородського державного університету.
Такий крок, не стільки членів обласного комітету єдиної на той час молодіжної організації краю, але й депутатів різних рівнів, практично зі всього Закарпаття – мав ефект бомби, яка розірвалась в розпал процесів гласності та перебудови й не міг бути проігнорований громадськістю та став провісником розпаду молодіжної спілки, що й сталося менше ніж за рік. Правда, оприлюднити Заяву-протест, безпосередньо на березневому 1991 року, пленумі обласного комітету та за участі представника з центрального комітету ЛКСМУ – прийшлось самому, позаяк ніхто з вище перелічених підписантів на зібрання не прийшов, проігнорувавши його. При цьому, варто врахувати й тогочасну реальність, коли “керуючою та направляючою” ще залишалась всесильна КПРС та підступний КДБ – який ще ніхто не забороняв. Однак, наша позиція тоді дала чіткий сигнал краянам, що лозунг: “партія сказала – потрібно, комсомол відповів – так”… вже не працює а “ЧП районного масштабу”, як і сауни, полювання, спецпайки та й інші принади комунізму для обраних, якими в часи перебудови користуватись було зась – відходять у минуле, назавжди…

Доля кожного з нас, в подальшому (і для тих що виявились праві, і для тих що помилились) – склалась по різному, адже з розпадом не тільки комсомолу але й цілої країни СРСР – життя продовжилось. Однак, не знаю нікого з активних членів спілки, не кажучи вже про чиновників від комсомолу хто б потерпав від безробіття. Одні подались у політику, інші пішли “в науку”, треті прилаштувались в органах влади та управління. У мене, після запису у трудовій книжці “Звільнений у зв’язку зі скороченням чисельності (штату) працівників” (найкраще що придумали ті, з якими так й не став “своїм”), записано “Прийнятий на роботу в брокерську контору “Трігон” на посаду брокера”! Однак це вже інша історія – історія бізнесу…