Мої: дитячий садок, школи, професійне училище

          Роки дошкільного та шкільного навчання, в післявоєнні роки «країни рад», здебільшого, були подібними у всіх. В дитячих яслах чи, навіть – у садочку батьки залишали нас зі сльозами на очах а то й плакали разом зі своїми дітьми, по крайній мірі – на початку. 
          Школа, принаймні початкова, – це не тільки нова група дітей, але й нові відчуття, знання та відповідальність й, також – нерідко через сльози, хоч і менші. Правда, школа з кожним роком робила нас дорослішими й відповідальнішими а в сільській місцевості й більш працьовитими.
          Тим не менше, вже починаючи з дитсадка, а потім і в школі – активно формувалась нова людина. В далекі 60 та 70-ті  роки минулого століття з нас усіх робили людину – радянську. Однак кожен з нас, тогочасних дітлахів, був, насамперед, особистістю, про що й розповім на власному прикладі, починаючи з дитячого садочка, тобто з 1964 року, й закінчуючи професійно-технічним училищем, навчання в якому завершив на початку літа 1977 року. 

Дитячий садочок

          До дитячого садочка мене з сестрою відводили десь років з 4-5. Обоє батьків – працювали тоді в системі споживчої кооперації (потребкооперація), яка тоді тотально діяла в сільській місцевості, як державно-громадська торгова мережа та слугувала головним каналом постачання товарів для жителів сіл й заготівлі сільськогосподарської та іншої продукції, маючи власну інфраструктуру магазинів, ринків й підприємств. Пригадую, що тато й мама тоді – взяли в «оренду» магазин господарських товарів в центрі селища Ясіня, або як тоді називали місцеві «залізний магазин».
          Пізніше, зі спорудженням колиби, біля «мадярського цвинтаря» (кладовище римо-католицької громади), дорогою на Костирівку, мама перейшла на посаду буфетниці в цю колибу. На щастя, навіть збереглось фото, де ми з сестрою Одаркою, позуємо на фоні колиби (яка давно згоріла, на жаль). А батько почав працювати заготовачем в ОРСі (відділ робітничого постачання) тієї ж кооперації.
          Отже із садочка нас забирав хтось із дорослих й до кінця робочого дня ми «чекали» на батьків, десь по підсобних приміщеннях а по закритті магазину – всі разом йшли додому. Так було роками й у кожну пору року, як в садочку так, пізніше й в шкільні роки.
          Дитячий садок, який знаходився «за рікою» – це була одноповерхова, стара будівля, з пічним опаленням, без гарячої води та зручностями в уборнах з вигрібними ямами. Однак, там працювали прекрасні люди: вихователі, няні, працівники кухні й так далі на яких й тримались – увесь комфорт та радість, які робили неймовірне у ті складні, сірі, радянські часи.
          На щастя, зберіглись кілька світлин, які в той час по селу робив «німий» фотограф, прізвище якого на жаль – не пригадую але якого запрошували чи не в кожний заклад та на кожен захід, який організовувався в тогочасних Ясінях.
          Так, на фото 1964 року (чорно-біла та кольорова), крайня справа стоїть завідувачка дитячого садочку – Павлючок Одарка Михайлівна а біля неї наша вихователька (але прізвища не пригадую). Ми з сестрою в другому ряді, зліва (сестра стоїть у віночку й дивиться вниз а я сиджу у вишиванці). Біля мене сидить мабуть Гаврилюк а от обидва брати – Стасюки у білих беретах. У верхньому ряді, по центру – дівчинка у віночку Олена Савчук а справа від неї – Михайло Борканюк. А от решту діток – не впізнаю.
          На кількох світлинах вже з 1965 чи 1966 року, які було зроблено на мій день народження – 23 квітня, бачимо групу дітей з садочка (з вихователько, поваром та нашими: татом і мамою). На кожній з двох групових фото, пізнаю: в першому, верхньому ряду (зліва-направо), другим стоїть – Михайло Борканюк, шостий – Стасюк, й останній – Богдан Демедюк (мій двоюрідний брат). В другому, нижньому ряду (зліва-направо): Дмитро Андріюк, Стасюк, п’ята – Павлючок, шостий я а восьма – моя сестра.
          На окремих, двох фото ми з сестрою сфотографовані з вихователькою та з поваром сидика –  Агатою Людвігівною Гаврісовою.   

 Початкова та середня школи

          В початкову, чотирирічну школу мене також відвели в селище Ясіня, позаяк присілок Плитоватий, де жили, на «вівозі» – статус села втратив. Отже з 1966 року я – школяр 1-Б класу, де провчився 2 роки, тобто до 1968 року. В 1967 році, за бажанням та наполяганням батька мене записали й до семирічної, Ясінської музикальної школи, на «скрипку». В цьому ж році в перший клас тієї ж, початкової школи прийшла й моя рідна сестра – Одарка.
          І ось, щодня, пішки, бо автобусів тоді – не було, ми ходили з Плитоватого, в село до школи, в тому числі й до музичної. А крім книжок, зошитів, пеналу й чорнильниці, які тоді носили всі учні з собою я ще, в зшитим мамою чохлом із мішковини, носив і скрипку із смичком та каніфолем. Єдине виключення, наприклад, не йти до школи взимку, були морози, які сягали -25^оС. 
          На єдиному фото, яке маю з першого класу, початкової школи, яке було зроблено після закінчення 1-го класу навесні 1967 року, бачимо:
          – ряд «дорослих» (зліва – направо): Біланюк (мама Біланюк Марії), третя – Марія Степанівна Чайковська – вчителька початкових класів, поряд – мама Савчук Олени, батько Бандусяк Богдана й моя тета – Демедюк (Ключівська) Василина Андріївна (мама Наталки Демедюк);
          – другий ряд (зліва – направо): другий – Манівчук, Юрій Ключівський, Томаш Урбанович, сьома – Савчук Олена, поряд – Огніца Мініх, сестри – Майданчуки а останнім – Олекса Ключівский;
          – третій ряд (діти стоять на колінах, зліва – направо): Марія Болданюк, третя – Фукаляк, поряд – Которажук, Наталка Демедюк (моя двоюрідна сестра), Моргіта Мільчевич, поряд – Дердюк, потім невідома дівчинка, відтак Олена Ключівська й Станіцька;
          – й, насамкінець, серед трьох хлопчиків на траві – по центру сидить Бандусяк Богдан а його батько – єдиний з дорослих чоловіків – стоїть у першому ряду.
          Якщо помилився, з урахуванням того, що вчився у цій школі лише 2 роки та й 50 років вже пройшло з тих пір чи когось не назвав – прошу вибачення й чекатиму на уточнення…

          В 1968 році, після закінчення 2-го класу, ми з сестрою і мамою переїхали до Ужгороду. Тому, вже в 1968-69 навчальному році я вчився в 3-Б класі Ужгородської середньої школи № 2. На світлині з 1970 року, четвертокласники зі своїми вчителями: Маргаритою Федорівною, яка вела нас до 4-го класу та класною керівничкою – Дзем’юк Валерією Людвіговною.
          Пізніше, десь через рак-два, з метою оптимізувати кількість учнів в А та Б класах, було утворено В-клас, куди мене як одного з кращих учнів – перевели, для «посилення всього класу». І вже на фото з 1972 року можна побачити молоду вчительку фізики та нашого, нового класного керівника – Завадяк Марію Федорівну (з її маленьким сином – Івасиком, як лагідно вона називала його).
          Останнє, шкільне фото, яке зберіглось, було зроблено після закінчення 8-го класу, тобто десь на початку літа 1974 року. Тоді нам, майже – всім було по 15 років а наша класний керівник теж «подорослішала». Правда, я залишив школу й подався отримувати робітничу професію до училища.
          В шкільні роки, ми з сестрою частенько їздили до піонерських таборів, що дозволяло не тільки змінити обстановку чи познайомитись й поспілкуватись зі своїми ровесниками з інших шкіл, міст та сіл але й «дозволити» відпочити від нас… батькам.
          Так, ще в 1967 році, після закінчення першого класу я відпочивав у дитячому, оздоровчому таборі «Тиса», який нерідко називали закарпатським «Артеком». У цьому відомчому закладі, який належав об’єднанню «Закарпатліс» та базувався в Буштино, на Тячівщині, оздоровлювалися діти не лише з усього Союзу але й з країн тодішнього соцтабору, що робило його міжнародним, відпочинковим комплексом. Чотири зміни за літо дозволяли оздоровити біля 1000 дітлахів. Крім того, на його території діяв парк зі 130 видами рослин, поруч знаходився зоопарк. Табір також мав власні свердловини з мінеральною водою.
          Друге фото, вже з 1969 року, хоча й з того ж піонерського табору «Тиса», куди ми вже поїхали із сестрою з Ужгорода на відомчому автобусі від Фанерно-меблевого комбінату ім. Борканюка, на якому їхали й інші діти – працівників меблевих виробництв Ужгородщини.  

 Професійно-технічне училище

          Після 8-ми років у школі було на часі навчитись щось робити руками і після наради з родиною я продовжив навчання в Ужгородському професійно-технічному училищі № 6, де опановували різні професії, включно зі столярною справою. Так я став учнем, якого за 3 роки підготували на столяра-червонодеревника, професія яка була затребувана в Закарпатті, як ніяка інша, з урахуванням цілої системи деревообробних заводів та мебельних комбінатів, розкиданих по всьому краю. До жалю, за 3 роки навчання – ні однієї світлини не було зроблено. Вже після закінчення училища, в 1977 році, з початком трудової діяльності на тодішньому Механічному заводі в Ужгороді, я придбав фотоапарат й подальші життєві події ретельно фіксував, починаючи зі службових відряджень по верфях та кораблебудівних заводах: Ленінграда, Керчі, Миколаєва, на яких ми монтували корабельні меблі й закінчуючи строковою, військовою службою. Правда, це вже геть інша сторінка життя…

          P.S. А на самому першому фото, теж – школярі, мої два сини: Антон і Денис Ключевські, які йдуть до школи в Ужгороді.

          Підготував Юрій Ключівський, 
          вихованець дитячого садка,
          школяр та випускник,
          учень профтехучилища,
          Плитоватий, Ясіня, Ужгород,
          1964 – 1977 роки