Полеміка щодо висновків: чому Україна опинилась в занепаді

          Ще у жовтні 2016 року, в Інтернет-виданні «Хвиля» було оприлюднено матеріал Георгія Почепцова «Пять выводов, почему Украина оказалась в упадке», автор якого намагався відповісти на питання, яке на його думку є найголовнішим за всю 25-річну історію, а саме: «…чому Україна опинилась в найгіршому у своєму економічному стані, військовому протистоянні з Росією та повному занепаді науки, культури, медицини й освіти за весь час свого існування»? Натомість, самі висновки, яких у статті п’ять, повинні були «витягнути» (читай: вказати на) всі слабкі сторони минулих років України та, заодне – відповісти ще й на таке: «Що змінилося з часів СРСР»?
          Переповідати причини «занепаду», по-суті – Української РСР краще за Почепцова, навряд чи є потреба та й зробити це з більшою симпатією до совка – навряд чи варто, не кажучи вже про те, що поважати себе, особливо у полеміці – просто необхідно. 
          Натомість, варто нагадати, що 2016 рік це не тільки четверть століття Незалежності України, але й більше двох років від анексії українського Криму та російської агресії на сході країни. Тобто це той час, коли не тільки дороги колишніх «братніх» народів – розійшлись чи не назавжди але й коли Україна чітко визначилась із напрямком руху до Європейського Союзу і НАТО та з цивілізаційним вектором розвитку.

          Отже, по-суті «П’ять висновків: чому Україна опинилась у занепаді», які оприлюднив у соціальній мережі Фейсбук в той же період часу, вийшло наступне:

  1. Позитивно, що з політичної арени України «пішли»: КПРС, ЗаЕДУ, СДПУ(о), ПСПУ, СПУ, КПУ та інші маргінальні політсили минулого! Натомість, добре й те, що чисто націоналістичні ідеї (наприклад, Народний Рух України чи ВО «Свобода»), як і «партії сили» чи «війни» (наприклад – «Правий сектор»), в Україні – не в моді. Тут ми, на щастя – ближче до Європи.

          Погано ж те, що НЕ ПРИЙШЛИ (довго «йдуть» чи – «не пускають») – ті, хто однозначно буде визначати вектор майбутнього країни… 
          Звідси, висновок такий: держава без суспільної складової, в т.ч. й без тих, що «в дорозі», не повинна й не зможе (як показує 25 річний досвід) – вибудувати власну національну, культурну, наукову, освітню та інші моделі. Причини? Банально – нема попиту на такі. Й останнє, що важливо: ніяка сучасна країна (крім Росії, яка як відомо – «встає з колін») – не «піднімає» власне населення. Навпаки, це останнє – розвиває власну державу, постійно даючи суспільний запит політикам та чиновникам – на такий розвиток!

  1. Індустріалізація України – вимога СРСР на шляху від «сохи» до «ядерної бомби». «Розквіт» Української РСР – доба індустріального відставання від цивілізації. Зі «смертю» СРСР, машинобудівна та більшість інших галузей України – були приречені. Ніякі олігархи, які приватизували/придбали «індустріальне майно» – не бажали його краху. Навпаки – хотіли багатіти, дякуючи придбаному. Однак, його величність – український споживач не захотів купувати, наприклад: меблі Ужгородського фанерно-меблевого комбінату чи львівський телевізор «Електрон», надаючи перевагу італійським меблям і Soni…

          Звідси висновок: Україна/УРСР, яка на сотні років була «викинута» з міжнародної кооперації та за відсутності конкуренції, ні в 1991 році, ні сьогодні – не могла й не може… випустити, ВЛАСНІ: ні мобільний телефон, ні комп’ютер, ні щось варте уваги решти світу (просто, олігархи України про це зрозуміли першими)!

  1. Позитивно, що бодай на 3-му місці бачимо розуміння: у державі – треба домовлятись. Логічно, що першими це зрозуміли, знову ж таки люди справи, які з лихими часами, стали – олігархами! А от науковці та академіки, як й більшість освітніх інституцій цього – не зрозуміли й прагнули, як в зірковий період СРСР – отримувати свою «пайку», як належне, тобто «за так».

          Натомість, олігархи, швидко зрозуміли, що домовлятись з усім суспільством, яке залюбки продовжувало експлуатувати пост-СССР потужності й не поспішало ставати по інший бік бізнес-прилавку (варто згадати, як стидались, навіть ходити на Авангард-базар в Ужгороді, більшість краян, а не те, що торгувати!) – було складно й накладно. Зате вигідними були обрудки з чиновниками, заробляння з якими – було достатньо й на корумпування політиків й на власні ЗМІ. Синергія ж останніх й вела до олігархату в Україні…
          Висновок. СРСР – ніколи не проводив реформ, крім «перестройки», яка почалась у квітні 1985 року й відомо чим закінчилась! УРСР, як складова першого – не могла не розділити його долі. Тим паче, що на світовий ринок, практично одномоментно, з одним і тим же товаром (метал, хімія, ліс, зброя тощо), з 1991 року – вийшла ціла низка країн СНД, тепер уже в якості конкурентів… між собою (навіть по кількості олігархів)!

  1. Сучасній владі, логічно – не потрібні проекти, які потребують капітального фінансування, включаючи й українську науку, яка нічим, особливим похизуватись не може (що не дивує, при такому рівні плагіату, пустих «наукових» досліджень та корумпованих захистів). Логічно, тому – що фаховий рівень чиновників України не дозволяє, не тільки організувати нові виробництва (наприклад, в Закарпатті створюються сучасні виробництва тільки… іноземними інвесторами, здебільшого за толінговою схемою!), але й на рівні сучасних вимог – керувати існуючими (що підтверджують іноземці-варяги в Уряді та на держпідприємствах України)!

          Інновації ж, на неіснуючі виробництва, при біді – вигідніше купити. Натомість, утримувати пост-совкові виробництва, через природнє завершення радянського та пострадянського циклу розвитку – накладно й невигідно. Приклад, практично «мертвої» промислової зони Ужгорода, цьому – підтвердження! 
          Висновок. Без світової кооперації та визначення місця України у такій (без пафосного: «сильна радянська школи» чи «потужна промисловість» тощо), а також – без розуміння організації та роботи сучасної економічної моделі держави, українці так і залишаться з думкою, що власних дочок неодмінно треба видавати заміж за олігархів, а синів – прилаштовувати у нардепи чи міністри, що машина, це тільки – джип, хатинка має претендувати на замок, а реформи – то десь там, у Києві…

  1. Саме населення країни – прагне диктата держави. Підтвердження цьому – постійні звернення «до царя»: від місцевих чиновників до громадян України. Тобто «концентрація зусиль», яка має місце, як правило йде у… свисток, який має почути влада у Києві (до грудня 1991 – влада у Москві).

          На місцях – ще простіше: працює не його величність Закон, а банальний, ще радянський – прийом громадян. Тому, рішення приймає не громадянин чи громада а… демократично обраний/призначений, місцевий чиновник (голова: Ради, РДА, ОДА тощо). З чиновниками ж, які щось дозволяють/видають, населення «домовляється» за допомогою… неправомірної винагороди! 
          Висновок. Не варто вірити, що на концерт «Океан Ельзи» Вакарчука йде населення а виходить – нація. Натомість, якщо до лютого 2014 року, Україну – об’єднував… футбол, то сьогодні це не робить, навіть агресія Росії. Тобто, ідеї Революції Гідності – прийняли, далеко не всі громадяни України: ні в ході виборів/голосування, ні в ході кількох хвиль демобілізації, ні при сплаті податків, ні при захисті наукового ступеня тощо. То звідки з’явиться залежність держави від громадян, яке так і залишається… населенням?

          P.S. Щодо «військового протистояння з Росією», про яке згадується у статті «П’ять висновків: чому Україна опинилась у занепаді», то саме останні події – майже п’ять місяців повномасштабної російсько-української війни… якнайкраще відповідають на питання скептиків, щодо «занепаду» України, навіть через неймовірні людські страждання та страшні жертви, які несуть українці, включаючи й у гострих потребах у військових системах, зброї та набоях.
           Й очевидно, що сьогодні, ніяке «соціалістичне надбання», яке «втрачено» – не варто порівнювати з вибором українців, як і «зброю» часів СРСР яку «не зберегли/розпродали» з тією, сучасною та ефективною, яку отримує Україна від своїх партнерів! 

          Ю. Ключівський, 
          керівник IASEED
          жовтень 2016 – жовтень 2021

Залишити відповідь