Кожен із нас так чи інакше мав відношення до українських виборів: як до президентських так й до Верховної Ради, обласних та районних рад, мерів та голів місцевих органів влади. Мінімум – у статусі виборця а для багатьох й у статусі членів виборчих комісій чи, навіть в ролі кандидатів до тих чи інших виборних органів України. Ось і я мав нагоду, як обирати так й обиратись а також – рахувати голоси…

Вибори

          Ще в часи СРСР спробував балотуватись у депутати та виграв вибори до Ужгородської міської ради першого скликання 1990-1994 років. Це були часи, дійсно “на зламі епох”, як влучно сказав Еміл Ландовський – перший демократичний мер міста, який так й назвав свою книгу: “Ужгород на зламі епох” (2008). Серед цілої низки, дійсно – прогресивних на той час рішень, найбільше запам’яталась позиція народних обранців обласного центру Закарпаття в лихі години ГКЧП, які описав у статті “Три серпневі дні Ужгорода”, що була оприлюднена у серпні 2021 року низкою видань, до 30-ї річниці тих незабутніх подій.
          Другою “спробою” в 1998 році було – потрапити до депутатського корпусу Закарпатської обласної Ради, коли балотувався по Рахівському територіальному виборчому округу. Однак, з поміж більше десятка претендентів отримав лише 5-е місце, зате ще встиг полижувати на Драгобраті…

          Більше балотуватись, однак – не захотів хоча, практично – не пропустив жодні вибори та чемно виконував громадянський обов’язок, за одним виключенням – проігнорував остаточний “вибір” (себто – другий тур) між кандидатами в Президенти України в 2010 році.
          Зате кілька разів був членом виборчої комісії, правда лише за кордоном, в Чеській Республіці. Найбільше, звичайно запам’ятались вибори 2004 року на яких не тільки голосував але й був – Головою виборчої комісії закордонної виборчої дільниці № 108 при Посольстві України в Чеській Республіці… від Міністерства закордонних справ України. Організація голосування у три тури – була не тільки виключенням із українських та міжнародних норм і правил але й справжнім випробуванням, причому для всіх учасників цих перегонів: і для виборців, і для кандидатів, і для членів комісії. Навіть, окремі бунтарі, які були в тодішній, виборчій комісії дільниці № 108, одного з яких прийшлось виключити зі свого складу через Рішення ЦВК – не змогли дискредитувати чесних намірів всіх її членів, навіть через пасквілі, які так полюбляють шукачі зрад.
          Натомість, вибори у пост-совках, як відомо – ціла спецоперація. Але тоді, в 2004 році, українці, нехай і з третьої спроби, раз і назавжди – змінили “правила гри” в Україні. Й саме з тих пір, волевиявлення українців – почали поважати чи не при кожному голосуванні, коли українські чиновники та політики  – вже не могли ігнорувати позиції: членів комісії, спостерігачів, журналістів й так далі.

Мітинги  

          Ну хто з нас хоч одного разу не був на мітингу? В Радянському Союзі двічі на рік демонструвалось, коли славили Першотравень, як міжнародний день праці та петроградський переворот, який в школі вчили як Жовтневу революцію. З мітингами було ще простіше, позаяк радянський люд завжди організовували когось засуджувати: то Америку, то імперіалістів, то якусь війну, ну й когось підтримувати: то Анжелу Девіс, то Луїса Корвалана, то якихось знедолених – від хижого Заходу…
          Правда, одна справа робити масовку, друга – виступати, а третя – організовувати якесь зібрання. Так чи інакше – спробував усе та побував у всіх статусах. Натомість, найбільше запам’ятались мітинги: на Красному полі біля Хуста в 1989 році, коли вперше тримав національний, український прапор, в Ужгороді біля нового Драмтеатру на підтримку Незалежності України в 1997 році та марш-протест в Ужгороді – 1 грудня 2013 року, після побиття студентів на Майдані Незалежності в Києві. Саме з останнього – маю відеозаписи, з якими й ділюся нижче.
          Однак, до жалю – ті часи не були багатими на фото та відеоматеріали…