Як було заведено в совку, за рекрутованими до війська прибували так звані “покупатели”, які мали доправити армійське поповнення до місця служби. Як правило – це були прапорщики, саме з тієї військової частини куди й відправлялись новоспечені призовники. Отже, з централізованого збірного пункту, з міста Сольнок до Дебрецену нас, “відібраних” у танкісти – везли цивільним потягом угорської залізниці, в якому, однак – не було жодного угорця, крім мабуть – машиніста. При цьому ніч та день були як щось одне, нескінчене ціле – “в дорозі”, коли хотілося всього: спати, їсти, стяти, страти й… назад – додому.
          З такими “хотелками” й доїхали, якось над ранок до другого найбільшого міста тодішньої Угорської народної республіки – Дебрецена. Чому возили, в уже “звичній” кількості по 10 осіб в купе та ночами? Ну щоб економніше було та щоб нікому, з місцевого населення – не заважали.
          Відразу після висадки, на вокзальній площі сталася дика, для абсолютної більшості новобранців, оказія з прапорщиком, що супроводжував нас. Він раптом захотів стяти, що не дивно після цілонічного пиття спиртного, й не придумав нічого кращого як дав наказ оточити його щільним кільцем, щоб уможливити бидлу відправити нужду, безпосередньо на відкритому повітрі. Важко собі уявити, що подумали угорці, коли ми розступилися, але більшість з нас – були шоковані, хоч і не всі, включаючи й тих, які, як пізніше виявилось – ніколи не користувались туалетом, навіть вуличним й ходили до свого 18-ти річчя “за сарай”. Однак, це вже інша тема, але стяти будь-де… ганьба!

          Але, вищенаведена ганьба, як виявилось пізніше – це були тільки “квіточки”. Ягідки, вірніше справжня трагедія трохи не сталась, коли одного дня, частина огорожі полку з бетонних блоків, метрів зі сто довжиною, який відділяв угорців на своїй землі від “советских защитников” – впав. Сталося це, через щоденне, рясне стяні майже півтори тисячі вояків, які перед ранковою зарядкою – відправляли фізичну потребу саме на пліт, який абияк побудували дещо раніше такі ж стяльники. Справа в тому, що військовим, багато з яких туалет з унітазами ніколи й не бачили у своєму житті – було суворо заборонено ранком користуватись туалетом, з охороною якого прекрасно справлялись черговий по роті зі всіма днювальними. Причина – проста: офіцери роти, які коротали дні в казармах – сварили військовослужбовців, позаяк не бажали терпіти аміачне випаровування, яке буквально душило всіх навколо. Саме через це, чергові днювальні, буквально цілодобово мили та чистили санвузли й умивальники. 
          І якось так було “заведено” й в інших підрозділах “учебного” полку, чого полковий пліт не міг витримати, як виявилось. Та й саме падіння плоту сталося відразу після того, як бійці, які щойно спорожнились – побігли далі від ймовірного лиха. Отже, стяти на пліт, як виявилось – не стільки погано, скільки… небезпечно!