Чи не кожен радянський юнак, який досяг 18-річного віку – йшов служити “в армію”. Вірніше – його “забирали й забривали” на два роки – “защищать Родину”. Нерідко це був й “интернациональный долг”, коли кремлівські маразматики – кидали армію в гарячі регіони світу та, навіть проти інших країн, з метою протистояти, наприклад – “агрессивному Западу” й насамперед – США а пізніше й НАТО. Як правило, призовників кидали служити – якнайдалі від його малої батьківщини, через що ті ж закарпатці “отдавали долг”, тобто – опинялись далеко від домівок: від Калінінграду й до Камчатки, не кажучи вже про… Полярне коло.
          Я теж не був виключенням: пройшов медичну комісію, отримав приписне свідоцтво й восени 1978 року отримав повістку на дійсну, строкову, військову службу. Правда, доля була “милосерднішою” і я, хоч й із “запізненням” на рік, через 3-х річне навчання в профтехучилищі –  “потрапив” до Угорщини, до складу “Южной группы войск”.    
          Історія цього військового формування почалась ще 10 червня 1945 року, коли було сформовано “Центральную группу войск”. До складу групи входили радянські війська, дислоковані в Австрії та Угорщині. В 1955 році, через те, що Радянський Союз “відпустив” Австрію (шляхом виведення своїх військ з цієї країни, в “обмін” на нейтральність) – Центральне військове командування було розформовано а з’єднання і частини виведені з Австрії на територію СРСР. У вересні 1955 року з військ, що залишилися на території Угорщини, було сформовано “Особый корпус”, зі штаб-квартирою в угорському місті Секешфехервар.
          Однак, після придушення революції в Угорщині, в жовтні-листопаді 1956 року, налякане кремлівське керівництво вирішило створити нове, більш потужне військове угруповання на території цієї країни. Й саме на нараді військових комендантів в Будапешті, яка мала місце 24 листопада 1956 року, маршал І.С. Конєв, який керував захопленням Будапешту – оголосив офіційне рішення радянського уряду про створення Південного угруповання військ в Угорщині та призначив генерала армії М.І. Казакова першим командиром ЮГВ. Пізніше статус, фактично, окупаційного корпусу совєцьких військ в Угорщині – було “легалізовано” Угодою між з Угорщиною та СРСР, від 28 травня 1957 року. В різні часи кількість вояків ЮГВ складала біля 70 000 осіб.

            Отже, через 22 роки, після створення ЮГВ я таки потрапив у цю групу а конкретно, в 103-й навчальний танковий полк, військової частини 74857, який дислокувався в угорському місті Дебрецен, що за 150 кілометрів від Ужгорода. Саме, через невеликий зріст я став танкістом, практично поряд з домівкою і хоч точно знав що мама смажить палачінти – за два роки вдома так побувати й не вдалось. Тим не менше, служба за кордоном в тогочасні часи, вважалась не тільки першим відвідуванням іншої країни, для абсолютної більшості не лише солдатів але й офіцерів, а ще й неабиякою, престижною подією чи не всього подальшого життя простого смертного. Останні за 5 років служби за кордоном “обживались” чи не на все подальше життя у “великом и могучем”, позаяк могли забрати з собою, в союз не тільки меблі, які частенько солдатськими руками звозили з європейських смітників але й прикупити собі, як правило, уживані Жигулі. Але, це інша історія.
          Отже, після цілонічної гостини на тему “проводи в армію”, найбільш витривалі, як правило – найрідніші та друзі-ровесники провели до воріт воєнкомату, поплакали, побажали й розійшлись. Після чергового медогляду в Ужгородському військовому комісаріаті, який тоді розташовувався на площі Воз’єднання (нині – Шандора Петефі), відбулась відправка автобусами до Виноградова, де тоді там розміщувалась військова частина артилеристів для проходження так званого “курса молодого бойца”. Саме там, ще у цивільному одязі, ми почали призвичаюватись до армійського буття: розпорядку, команд, зарядки, харчів й так далі. При цьому, ніхто й нічого толком не знав: куди нас відправляють, коли, де служитимемо й так далі, зате найсміливіші вже перелізали пліт й ходили в “самоволку”, адже покарання було символічним – присяга була ще попереду.
          Через два тижні, нас помили, постригли, поголили й видали “зимове” солдатське вбрання. А, надвечір вишикували й оголосили, що їдемо “служити” в Угорщину та відвели на залізничну станцію, де вже на європейській колії стояв угорський пасажирський потяг. Пасажирські вагони були найнижчого класу, в шестимісне купе яких набивали по 10 осіб, щоб якнайшвидше доходило, що таке “тяготы и лишения воинской службы”. А ще, щоб зекономити й одним рейсом, заразом –  перевезти більше 1000 новобранців, яких звезли й з інших військових частин Закарпаття. Тим не менше, нам повезло, адже служитимемо за кордоном!
          Переїхати всю Угорщину, зі сходу на захід, як відомо – можна за кілька годин але нас до централізованого збірного пункту ЮГВ, вже точно не пам’ятаю, мабуть до міста Сольнок – везли чи не всю ніч. І це незважаючи на те, що кордон ми проходили доволі швидко, адже з документів мали лише військові квитки. Тому, совецьких прикордонників й митників “проходили” списком та й угорські стражі кордону не дуже затримувались у вагонах, де ще не служиві у новеньких але смердячих уніформах й кірзових чоботях сиділи-спали навіть в проходах.
          Централізований збірний пункт групи військ виявився величезним наметовим містечком, яке очевидно розвертали двічі на рік, на окраї великого летовища, де що кілька десятків хвилин злітали та приземлювались ТУ-154, які привозили вояків з “материка” і забирали демобілізованих туди ж. Там же, у палатках знову проходили медичні комісії, які здавалось констатували єдине: новобранця доставлено живим. Пригадую як на нас, змучених та переляканих, постійно кричали п’яні офіцери-медики та намахували “бацили”, як звали єфрейторів й сержантів медичної служби, які запитували кожного: “курить есть” и… забирали пачки сигарет, складаючи у ящик під ногами. В кінці-кінців нас, які прибули із Закарпаття, як ми дізнались пізніше, “золотим ешелоном” – вишикували й почали, фактично кастинг, де на підставі візуального відбору, шукали “розумний вираз обличчя” й відібрали, спочатку кандидатів в командири танків, потім – у наводчики й насамкінець – в механіки. Й, саме тоді ми дізнались що поїдемо в учбовий танковий полк, який розташовано в другому за величиною місті Угорщини – Дебрецені, де нас за 6 місяців з “ідіотів й дебілів”, як репетували “покупателі” – зроблять військових “спеціалістів”. Єдине що радувало, заряджаючим у танку – не буду. Найгіршим ж було те, що із закарпатців поряд залишився єдиний земляк, якого “засватали” у механіки.
          Останнім переїздом до, відносно, постійного місця служби була дорога до “учебки”, яка дислокувалась на окраїні Дебрецену. Тобто, знову нас напакували до пасажирських вагонів й за ніч, щоб ми нікому з місцевих не заважали – перевезли до цього міста. Прямо з вокзалу, на площі якого сталася геть бридка ситуація, яку “описав” окремо, як “Стяти будь-де ганьба й небезпечно” нас відвезли “на відпочинок” у літній табір Хайдухатхаз, де у воєнні часи лихоліть розташовувався концентраційний табір, увесь із дерева та де був великий танкодром з полігоном для тренувань. Пригадую як ми, змучені з дороги рекрути, буквально звалились спати на всі два яруси темної й вологої казарми, колишнього концтабору. Над ранок, чимало з нас були окрадені, як пізніше виявилось “дідами”, які залюбки поміняли свої старі шинелі, шапки та чоботи на нові речі новобранців. Робилося це, як ми дізнались десятками років, позаяк така, ганебна “традиція” давала демобілізованим єдине – це можливість виглядати перед ровесниками, бодай кілька днів після повернення додому та під час постановки на облік у місцевому воєнкоматі… круто.           

          Солдатські будні в “учебці” – не зовсім солдатські, позаяк головне це: навчання, тренування з десяток предметів а також практичні заняття з танкової справи: водіння, стрільба, заряджання, обслуговування тощо. Саме через це наш статус був – курсант. При цьому, відразу після присяги “пішли”: караул, наряди, чергування зі зброєю та бойовими набоями. Цикл підготовки передбачав 6-ти місячне навчання та екзамени й подальша відправка випускників у танкові війська – бойові частини. Я потрапив у перший танковий батальйон, який готував командирів танків, другої роти, другого взводу. При цьому, батальйон нараховував більше 360 курсантів, рота – 120 а взвод – 30. А разом з сержантами, прапорщиками та офіцерами “командирський” батальйон нараховував до 500 осіб. Всього навчальний полк мав три батальйони, де готували: командирів, навідників та водіїв-механіків а також окрему школу прапорщиків. 
          Наша казарма була, відносно капітальною будівлею у три поверхи на два крила, де в одному розміщувались, майбутні командири танків а в другому – навідники. На кожному поверсі, на виході розміщувались: кімната зброї, канцелярії командування, побутові приміщення, санвузли та умивальники. В найбільшому приміщенні – була єдина, двохярусна “спальня” для всіх 120 осіб. Казарми освітлювали електрикою але опалювання було пічним й тільки в спальному приміщенні, де розміщувались аж дві “буржуйки” на протилежних кінцях “спальні”. Вважалось, що така кількість тіл… сама себе обігріє, що й доводилось кожної зими щоранку, коли курсанти вискакували, буквально з туману, який піднімався з вікон провітрюваної казарми. Натомість, стяти зранку по туалетах не дозволяли, через сморід сечі який міг триматися, після 120 вояків – на протязі всього дня. За цим чітко слідкували чергові по роті, єдина ціль зранку яких була – якнайшвидше “вигнати” всіх на ранкову зарядку. Стяли ж, як правило, на армійському стадіоні, в напрямку бетонного плоту, який таки не витримав масових, полкових відправлень нужди, про що розказав в уже згадуваному “Стяти будь-де ганьба й небезпечно”.

          Через те, що призвався “на зиму” а опалювальний сезон щойно почався, в танковій роті виникла потреба у ящиках для вугільних брикетів, якими й опалювались згадувані “буржуйки”. Їх виготовляли щорічно, позаяк складувати якісь ящики, які були зайвими влітку, було не в правилах радянської армії. Й, коли спитали чи є серед нас теслярі чи столяри, лише двоє з нас зробили крок вперед й отримали завдання виготовити ящики під вугілля. При цьому, матеріал: дошки, цвяхи, фарбу, інструмент тощо, як було звично в радянській армії – ніхто й не думав видавати, тому що “каша из топора» готується не тільки в казках, як виявилось. Як ми це зробили описав в окремій частині: “Столяр і в армії сучкогриз”. Так чи інакше, поки інших муштрували на плацу і полігоні, отримана, до армії профтехосвіта уможливила “поcачкувати”, як тоді казали товариші по службі.
          Взагалі, якщо руки виросли з потрібного місця, то не тільки в армії але й у житті, як виявилось – “не пропадеш”. За два роки служби чим тільки не займався, згадуючи про свої навички отримані ще “на гражданці” та примножував досвід, починаючи від столярних робіт, як-то: дерев’яна обшивка кабінету політінформації, фарбування стін коридорів батальйону та класів й закінчуючи швейним впорядкуванням військової уніформи “дідам” і малюванням “дембельських” альбомів. Виявилось, що штанці талантів, реально наповнюються саме в екстремальній ситуації, особливо коли є альтернатива не марширувати, не повзати по полігонах чи вовтузитись по-вуха у солідолі в танкопарку. Правда й відповідальність, після зробленого кроку вперед, перед строєм – неабияка, позаяк покарання за погано зроблене чи невчасно, могло настати миттєво, причому – за любу дрібницю. Тим не менше, ризик завжди був виправданим, особливо коли вдалось вирватись з частини й по дорозі до столярної майстерні в іншій частині (де самі виготовляли пародію на вагонку) – попити пепсі чи, навіть – пива. Найцікавішою, як на мене, була акція з фарбування стін в коридорах всієї будівлі двох батальйонів а це, фактично 6 поверхів, про яку розповів окремо, як “Фарбування казарми ще та забава”. А ще пригадаю, як обшиваючи панелями ленінську кімнату (вагонкою), вдалось облаштувати кілька схованок в порожнинах, де ховали, наприклад, консерви чи сигарети й інші солдатські “скарби”, як-то армійські альбоми, перешиту уніформу й так далі.  

          Найскладніші шість місяців, в ролі курсанта учбового полку, які були найважчими, все ж минули й завершувались кількома екзаменами з теорії: знання армійських статутів, теорії тактики, політпідготовки й так далі та практики: водіння танку та стрільби з нього. За 180 днів ми багато чому навчились й чимало зрозуміли, а головне, що всі дрібниці, які нас оточували вдома та на які ми не звертали уваги мали неабияке значення в армії. Так, безцінною була банальна… праска чи швейна машинка, яку позичали у дружин офіцерів ночами, таємно заносячи їх в казарми. До важливих й дефіцитних предметів побуту відносили прості бритви, ножиці, голки й так далі.
          Окремо варто сказати про батьків, рідних та близьких, які раптом стали недосяжними й далекими та, заодно – важливими й дуже бажаними, особливо якщо військові залишили в своєму, минулому, цивільному житті: дружин, дітей чи своїх дівчат. Зовсім іншими стали такі поняття, як: знайомства, друзі, сусіди, однокласники, що залишились “на гражданке”. В цьому сенсі, служба в армії, однозначно – непогана школа для кожної молодої людини, яка має час та можливість з геть іншого середовища осмислити своє минуле а при потребі й переоцінити власні переконання та отримати інші цінності. Я, наприклад, тоді “запав” на радянську політологію й почав читати центральні газети, що дозволило непогано розбиратись в міжнародній ситуації, звісно з точки зору радянської “правди”. Тим не менше, за роки моєї окупації Угорщини (а ми – радянські вояки були саме окупантами в цій, центральноєвропейській країні), вдалось розібратись: хто наші союзники, “брати” по зброї а хто наші вороги й “агресори”. Саме це й дозволило, з часом – правильно оцінити роль та значення: совка, Ради економічної взаємодопомоги, Варшавського договору й різного роду “інтернаціональних” воєн, які велись радянськими військами чи не по всьому світі а також – вірно оцінити значення та зусилля: об’єднаної Європи, НАТО й так далі, хоч це вже геть інша тема.
          А тоді, навесні 1979 року нас чекали “випускні” екзамени і розподіл у військові частинах по ЮГВ. Самі екзамени, як теоретичні так і практичні, особливо – стрільби це був ще той “виклик”, де основною метою було – окозамилювання. Натомість, “екзаменатори” – офіцери з інших частин, банально міняли принциповість, честь та совість на гостинність офіцерів “учебки”, які насамперед дбали про “честь мундира”, про що ми з жахом переконувались на кожному іспиті. Як найбільш “підкованому” з політичних питань, мені доручали не тільки проводити політінформації але й “просили” складати іспити за інших курсантів, левова частина яких була чомусь з азіатських республік союзу. Це було не так складно, особливо з урахуванням “екзаменатора” під “мухою”, який навіть дуже смуглявих товаришів по службі не відрізняв від щирого закарпатця, який через раз заходив на іспит з іншим військовим квитком, про що розказав в епізоді “Здати екзамени за пів-взводу – запросто”. Однак, теорія марксизму-ленінізму нічого в порівнянні з тим, як чи не біля кожної мішені маскували солдата з викруткою, який при пострілі замикав контакти “попадання в ціль”. Чи не через це, танкісти Австрії та Німеччини – потенційного противника ЮГВ, на три наші вистріли з танкової пушки відповідали одним, але точним?! Однак, риторичні питання – іншим разом.

          Зазвичай, абсолютна більшість офіцерів запасу та демобілізованих, розповідає про тодішню службу в радянських військах як про щось героїчно-неперевершене й важливе а військові конфлікти, в яких довелось воювати й гинути – як “интернациональный долг”, який “с честью – выполнили”. Якось, на диво замало розповідей про те як колишні вояки: чистили картоплю по солдатських кухнях, стояли в нарядах у солдатських банях, сиділи на гауптвахті за самоволку, були засуджені за злочини тощо, як й нема сповідей про “дедовщину”, трагічні сторінки молодих солдатів а тим паче “угрызений совести” за, наприклад, якогось, “случайно” застреленого афганця чи сомалійця. 
          Щодо дідівщини, то з цим в “учебке” було строго, хоч темні ночі – ніхто так й не відмінив. Чи не через це й за мою службу стався самостріл, коли військовий у караулі вирішив скоротити собі термін перебування в “совєцькая армия [которая] всех сильней”. А ще пригадую, як з шести 70 кілограмових міхів картоплі, яку чотири бійці, через поломану картоплечистку, мали за ніч начистити – вручну, ми два міхи, запросто перекинули через полковий пліт, де неліниві мадяри, які знали про багаторічну “звичку”, вже чекали на “здобич” для свої свиней. Солдати ж всього полку тоді їли дуже рідесеньке пюре. Найстрашніший спомин – це грудень 1979 року, коли однієї ночі увесь полк підняли по бойовій тривозі, вишикували на плацу й зачитали повідомлення про введення совкових військ в Афганістан. Тоді ж, запропонували бажаючим “исполнить долг” в чужій країні та, відповідно, вийти зі строю на два кроки вперед, що й зробили кілька десятків майбутніх “интернационалистов”. Але, я – не вийшов…

          Тим не менше, певні “здібності”, особливо в частині: виготовляти ящики для вугілля, фарбувати казарму, обшивати ленінську кімнату чи здавати екзамени за пів-взводу, мені таки “зарахували” й залишили, на півтора року в “учебке” – вчити інших курсантів. Тобто, за останні півтора роки служби “дослужився” до старшого сержанта й “випустив” ще три потоки командирів танків. Через півтора року служби, оголошену відпустку – замінили на “подарунок” від командира полку альбом для фотографій, “за успехи в боевой и политической подготовке”. Єдиною “подією” мабуть став візит до угорських “братів”-танкістів в їх полк та на полігон, де прийняли участь у змаганнях з вогневої підготовки а, фактично – бойових стрільбах, з угорськими військовими. Як закарпатець, який знав кілька фраз угорською – зміг привітатись з угорськими колегами, які не тільки виявили симпатію але й відразу прийняли “за свого”. Натомість, й донині пам’ятаю смак курячої поливки “по-закарпатськи”, яку угорці подавали на обід, після завершення змагань.
          Останні півроку служби, як правило – “діди” готувались до “дембеля”: доклеювали альбоми, ушивали парадну форму, купували одяг “на гражданку”, відкладаючи форинти з символічного “денежного содержания”, яке отримували “срочники”. Демобілізація в запас у 1980 році, як й кожен рік, восени – відбувалась у жовтні-грудні. Закарпатці ж звільнялись з ЮГВ та виїжджали з Угорщини останніми, так званим “золотим ешелоном”. Угорські вагони, європейською колією довезли нас, кілька тисяч демобілізованих – до міста Чоп а далі, кожен мав право скористатись правом проїзду за військовим квитком за незначні кошти, які видавались на дорогу. Але, немало з нас, які прямували до Ужгорода та найближчих міст – скористались службою таксі, яка на той час була… державною. Правда, грошей тоді ніхто не рахував, про що добре знали таксисти які, як здавалось у той день, чи не зі всього Закарпаття – з’їхались у Чоп. Пригадую, що найбільшу увагу привернула завершена новобудова готельно-ресторанного комплексу “Інтурист-Закарпаття”, повз яку проїхали на світанку 31 жовтня 1980 року.
          Вдома, через утаємниченість всього і вся у совку, відсутність телефонів (не кажучи вже про мобільники) та, відповідної інформації про приїзд – страшно зраділи моєму поверненню. А вже 1 листопада – в поминальний вечір, на кладовищі – я мав можливість побачитись та привітатись чи не зі всіма родичами, які прийшли пом’янути наших прабатьків…