18-річні юнаки які призивались в совкову армію, в свої масі – не мали професій. Натомість, певну частину, наприклад, водіїв вантажівок, брався організовувати для збройних сил ДОСААФ, таке собі – “добровольное общество содействия армии, авиации и флоту”. Через це, як правило відразу після школи – молоді хлопці йшли служити, маючи мінімум навиків та життєвого досвіту. Й, тим цінніші були випускники профтехучилищ та технікумів, які мали спеціальність та дещо знали робити… руками. Й, коли на питання старшини роти: “Столяра и плотники есть? Два шага вперёд”, зі 120 вишикуваних вояків роти нас вийшло лише двоє: я – столяр-червонодеревник й тесляр з Башкирії. Те, що росіяни обходились теслярами а не кваліфікованими столярами не дивно, адже всі роки після “звільнення” Закарпаття, наш край славився меблевим виробництвом, виробами якого користувались: від генсеку до столичного чиновника совка. Але це інша історія.
          Завдання, як на мене – було нескладним: необхідно виготовити кілька дерев’яних ящиків під брикетне вугілля, до кожної “буржуйки”, яких у роті було аж дві. Ящики виготовлялись щорічно, позаяк “минулорічні” до чергового опалювального сезону – “не доживали”. При цьому, ані креслення, ані матеріал: дошки, цвяхи, фарбу, інструмент тощо – нам ніхто не видав, хоч час було визначено “к вечеру”. На щастя, згодились певні “поради” старших військових, які сказали як пошастати по полку й де можна знайти потрібне, в тому числі й на сміттєзвалищі а кінцевий “продукт” – зелену фарбу “знайдете” в танкопарку. Ну й головне, про що нас попередили “деды” – без ящиків з вугіллям в роту повертатись не варто. Ми так й зробили та повернулись в роту ще до відбою, з двома ящиками, повними брикетами вугілля – гнобитимуть до кінця служби. Для виконання “приказа” прийшлось, правда – “позичити” мінімум інструментів у одного роззяви біля автопарку, які ще довго нам слугували й, частково розібрати військове ліжко, залізяччя з якого “пішло” на “цвяхи”. А от фарба, дійсно “була” в танкопарку, яку ганчірками розмастили по знайдених дошках, з під ящиків для танкових снарядів… 

          Те, що наша рота вже не мерзла вологими вечорами, які є звичними восени в Угорщині, була й наша: столяра із Ужгорода та тесляра з Уфи – заслуга. Однак, нас “оцінили” дещо пізніше, коли й доручили обшити вагонкою – ленінську кімнату для політінформацій. Ламберією, назвати те що було нарізано й обстругано, з якихось старих дощок, в майстерні сусіднього полку – на старих станках періоду ще Австро-Угорської імперії – важко. Та й замполіт роти, якому прийшла така “ідея” в голову – не дуже знався на столярстві, але кортіло вислужитись й отримати чергову подяку, що в совку було “нормою”, а саме: з гнівна й палиць – зробити щось путнє.
          Старий угорець у статусі “вольнонаемного”, який й “завідував” майстернею, коли довідався що я родом із Kárpátalja (Закарпаття), територія якого колись була в складі Угорщини, перестав відноситись до нас зі зневагою, хоч до верстатів так й не підпускав. Однак, нас влаштовувала роль підсобників, які щоденно могли ходити, практично – в “самоволку”, зі свого полку в сусідній, де по дорозі було кілька трафіків (маленьких магазинчиків) в яких продавали… пиво, яке ми собі могли дозволити, що аж ніяк не “світило” тим товаришам по службі, хто у цей час марширував на плацу чи бігав у повній “викладці” по полігону.
          Ротна, кімната для політінформацій, яку ми обшили – вийшла непогано, особливо парапети в яких ми зробили не тільки ніші під телевізор й квіти та дірки для прапорів але й схованки, в яких на протязі всієї нашої служби – переховували: консерви тушонки, яблука з мадярського саду (які викопували взимку зі “схронів”, які наховали восени на полігоні, що сусідив з яблуневим садом), армійські альбоми, перешиту дембельську форму й інші армійські “дрібниці”, які тоді були найціннішим скарбом в армії. Ну й крім цих споминів, на стінах зашитої вагонкою кімнати, нами були залишені автографи, за прикладом дідів які “брали Берлин”. Наші автографи угорці, які в приміщеннях колишнього полку, сьогодні розмістили служби кримінальної поліції Угорщини – однозначно забілили, радіючи – що, накінець совки залишили їх країну, включно зі столяром й теслярем. Тим не менше, бути сучкогризом, особливо в радянській армії – виявилось корисним…