Мова піде про перипетії, які мають місце чи не в кожній великій справі, яку розпочала й Україна – в ході приватизації, ще в першій половині, тих самих “ліхіх” 90-х. Й, саме тоді, коли більшість кооперативників та базарників, яким вдалось на той час вже “сколотити” якусь “копійчину” – кинулись розкуповувати комунальне майно, в ході “малої” приватизації а саме: магазини, кафе, ресторани, майстерні, перукарні тощо (що описано в розділі Юридична компанія “Газда-Консалтинг”) – наша команда, поряд з приватизацією житла, почала активно перейматись “великою” приватизацією а саме – роздержавленням майна державних підприємств, що частково оприлюднено в розділі Трастова компанія “Газда-Інвест”.
          Пригадую подив чиновників Ужгородської міської ради, які з метою обмеження механічного приросту містян, що з розвалом “єдиного та нерушимого” з’їжджались до Закарпаття зі всього СРСР – створили депутатську комісію, що мала регулювати той самий приріст, дозволяючи або забороняючи “пришельцям” купівлю житла – ніяк не розуміли як це можна купити собі кілька квартир, не кажучи вже про цілий завод чи фабрику, чим ми – “грішили”.
          Будучи вже тоді Радником міського голови обласного центру, із “загальноекономічних та фінансових питань” – переконував колег та чиновників, що ринкова економіка тим й відрізняється від соціалістично-планової що, якщо раніше індивід міг собі купити кілька костюмів чи велосипедів, сьогодні може придбати кілька квартир, магазинів й, навіть – завод або – два! Сюди ж й чимало тодішніх бізнесюків краю, які були переконані що “класно” вкладають свої “чесно” зароблені, з перших базарних ґешефтів – у кабаки та бовти… ніяковіли, запитуючи: “Навіщо ви купуєте “мертві” заводи, які нікому не потрібні?”. І, вони мали, хоч власну – але рацію, позаяк їх “діло” відразу приносило прибуток, причому – кешем, який було важко оподаткувати. Ми ж, начитавшись єдиної на той  час доступної книжки “Економікс” (К. Макконнелла, С. Брю і Ш. Флинна), стояли на своєму: саме і тільки виробництво, особливо у перспективі – дає найбільше додаткової вартості. Тобто, основа економіки любої країни, не базари й не біржі а – виробництво. А ще, для пост-соціалістичної країни надважливі – інвестиції, й особливо – іноземні.

          Отже, ПАТЕНТІАДА – це збірний “образ” ходу й наслідків приватизації по-українськи або про те, як не треба робити, на прикладі кількох підприємств Закарпаття, в приватизації яких компанії  GAZDA GROUP – прийняли безпосередню участь. Мова піде лише про три відкриті акціонерні товариства (ВАТ), а саме про: ВАТ “Хутро”, ВАТ “Патент” та ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, приватизаційні скандали навколо яких сколихнули не тільки область але й всю Україну. Й це при тому, що Довірче товариство “Газда-Інвест” прийняло участь в приватизації кількох десятків підприємств краю, які підлягали роздержавленню.    
          Тобто, мета цього розділу: на фактах, судових рішеннях та публікаціях в ЗМІ – довести нікчемність тодішньої системи, яка складалась в Україні олігархів та бандюків, які з базарів перебирались до влади, прибираючи до рук ласі шматки, колись народного господарства. Більше того, зібрані нами дані, документи та публікації, лише по трьох підприємствах – покажуть: роль боягузливих чиновників, в тому числі й  органів приватизації, “безпредєл” прокуратури та правоохоронних органів, некомпетентність судів та безпринципність засобів масової інформації.
          От, лише один факт ницості та вседозволеності тодішніх прокурорів краю, які запросто, на клаптику паперу – могли розписати рівень хамського відношення не тільки до ринкових структур але й до приватної власності, взагалі. Пригадую, як окремі з них, як вони себе називали – “охоронці закону”, в нашій присутності – хизувались черговим придушенням якогось бізнесу, називаючи населені пункти, компанії та їх власників й керівників а також – ділились мріями, що варто прикрити всю приватну ініціативу, залишивши в кожному районі області по кілька фірм, щоб не дратувати “центр” та які, однак – можна буде легко контролювати. Зі свого боку, ми реагували на кожний припис та вимогу а також відповідали на всі виклики цього органу, щоразу роз’яснюючи діюче законодавство, норми та правила в процесі приватизації та нашу позицію. Крім того, чи не по кожному зверненню ми давали розлогі пояснення та виконували прохання, включаючи, наприклад передачу до органів прокуратури “на перевірку” угоди з довірителями, в кількості майже 40 000, які… більше не побачили, як й майже 50 канцелярських папок імпортного виробництва.
          При цьому, чи не кожен новопризначений прокурор міста та області – “брався” за… приватизацію й починав, звісно з єдиного посередника у краї, яким було ДТ “Газда-Інвест”. Через це ми щоразу писали пояснення, звернення та заяви й лише за короткий проміжок часу написали їх з десяток, на ім’я: Фенчака М.Д. (травень 1997 рік), Лемака В.Я. (лютий 1998 рік), Кудрявцева В.В. (серпень 1999 рік), Облпрокуратурі (без прізвища, в 2000 році). До честі, були окремі, як правило – молоді, які прагнули залишатись об’єктивними та були готові вчитись тому, новому що диктував час. Пригадую, як після дзвінка з тієї ж прокуратури, представники відомства прийшли до нас, в компанію – на перевірку на тиждень пізніше обіцяного. На наше питання: “чому запізнились”, відповіли – ми тиждень були в Регіональному відділенні Фонду Держмайна де вчились азам приватизації і можемо вам відверто сказати: “що розумні її придумали й такі ж розумні її здійснюють”, що було компліментом й на нашу адресу.
          Тим не менше, віддачи собі звіт що “взялись” за роздержавлення, коли влада – це насамперед – власність ми, на спроби незаконних дій щодо нас, завжди реагували адекватно а головне – оперативно. Наші звернення до різних державних інституцій, починаючи від Адміністрації Президента, через окремих депутатів Верховної Ради (ВРУ), Фонду Держмайна (ФДМУ), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) й закінчуючи Українською асоціацією інвестиційного бізнесу (УАІБ), членами якої ми були – мали на меті поінформувати “центр” про ситуацію з роздержавленням, на місцях. За роки діяльності ми навіть склали своєрідний адресат розсилок а частина співробітників мусіла взяти на себе роль писак та поштарів. 
          Отже, ознайомившись зі всім, що нам вдалось зібрати та що мало місце більше чверті століття тому, в частині великої приватизації на Закарпатті – зацікавлені та небайдужі краяни зрозуміють та дізнаються про тодішній рівень ринкової безграмотності громадян та ступінь ненависті до “приХватизаторів”, про ганебну поведінка чиновників на всіх рівнях та амбітну упередженість “охоронців закону” по відношенню до бізнесу, нерозуміння судами суті приватизації та ігнорування ними законодавчо-нормативних реалій а також – об’єм пасквілів які продукувались різного роду писаками, від місцевої “журналістики”, на замовлення зацікавлених.
          Тобто, чисельні ЗМІ краю, руками власних писарів – довгий час мусолили тему “приХватизації”, ні слова так й не написавши про реальних дійових осіб, частину з яких ми таки назвемо. Прикро, що ні один із “журналістів”, які мали примітивні знання азів та розуміння процесів приватизації, не кажучи вже про фаховість, чесність та професійну етику – не поцікавився фактами, з перших рук, віддаючи перевагу пліткам та упередженим судженням далеких від ринкових процесів людей, нехай і чиновників. Більше того, досить швидко в “моду” ввійшли пасквілі й замовні матеріали, коли на публіку виливали всі “зради” та їх “авторів”, за які писаки непогано годувались в ті важкі часи, особливо на Закарпатті, адже українець завжди знає, хто йому винен “хороше життя”… 
          Одним словом, мантри на кшталт: “українці втратили тільки через те що у свій час не проголосували за В’ячеслава Чорновола” – викликають, у розумних посмішку, позаяк очевидно, що допоки країна залишається в базарному стані серед злодіїв чиновників та брехачів політиків, ігноруючи ринкову економіку – до цивілізації нам, навіть – не наблизитись.