Відкрите акціонерне товариство "Мукачівська маслосирбаза"

          Мукачівська база “масла і сиру”, була побудована в 1972 році, фактично –  господарським способом, як при соціалізмі й практикувалось, коли практика останнього примушувала партійні та радянській органи… організувати спорудження народногосподарських об’єктів. Тобто, потреба в посереднику, коли виробники та переробники молочної продукції: радгоспи, колгоспи, кооперація та молокозаводи, які не мали права організації власної торгівлі своєю продукцією – була нагальною, саме з метою звозити вироблене на таку базу, яка й розподіляла останнє, по закладах освіти та виховання, по медичних закладах, по їдальнях, по військових частинах тощо, а також – по торговій мережі.
          Маслосирбаза міста Мукачева, благополучно “дожила” до незалежної України й підприємство отримало ЄДРПОУ – 00445452. Вже в 1995 році базу було перетворено у Відкрите акціонерне товариство “Мукачівська маслосирбаза”, яке підлягало приватизації на підставі, фактично двох постанов Кабінету міністрів України: “Про затвердження переліку об’єктів, що підлягають обов’язковій приватизації у 1995 році”, від 15 травня 1995 року за № 343 та Постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 1995 року за № 851.
          Наша компанія прийняла участь у приватизації цього підприємства у листопаді 1996 року, виставивши на 22 сертифікатний аукціон 1 000 приватизаційних іменних сертифікатів (ПІС) наших довірителів, на загальну вартість – 10 500 гривень й, в результаті торгів – отримали 74 000 акцій номінальною вартістю 0,05 гривень, кожна на загальну суму 3 700 гривень. Тобто, наш “програш”, через конкуренцію з боку інших посередників – склав майже 2/з від вкладеного. Варто зауважити, що у приватизації ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” прийняв участь й інший посередник – Довірче товариство “Елена-Інвест” з міста Сімферополь (Автономної Республіки Крим).
          На підставі раніше укладеного Договору-доручення з ТОВ “Атріум” та на його виконання нами й були переоформлено увесь пакет отриманих акцій на цю компанію, для чого було видано відповідне Розпорядження по Довірчому товаристві “Газда-Інвест” (в якому опущені деякі дані комерційного характеру), яке відповідало діючому на той час законодавству України та нашій практиці. Таким чином, ТОВ “Атріум” стало власником 31,4% акцій ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”. 
          Характеризувати ТОВ “Атріум” а тим паче аналізувати взаємини цієї компанії з ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” – себе не поважати, тим паче що розпитувати клієнтів для чого вони придбавають акції того чи іншого підприємства – не було нашим: ані обов’язком, ані правилом. Тим паче, що у єдиного в області довірчого товариства, яке ми представляли та яке професійно здійснювало трастові операції не було: ні компетенції, ні часу, ні бажань для цього. Навпаки, про “результати” своєї роботи ми частенько дізнавались від чиновників органів державної влади та прокуратури а також з повідомлень засобів масової інформації, які як правило – в подробицях коментували “приватизаційні війни” та безапеляційно ставали на захист та трудового колективу та його “правильного” й “трудолюбивого” директора. 
          Нам було тільки відомо, що мукачівська компанія “Атріум”, яка займалась торговими операціями – завозила в область морепродукти й на момент приватизації цієї бази – мала діючий договір оренди холодильника останньої, місткістю 360 тон. Очевидно, що справи у державного підприємства, як і у багатьох тоді – йшли не зовсім добре: виробництво занепадало, коопераційні зв’язки “рвались”, зростало безробіття, наставали часи безгрошів’я. Про причини такої ситуації писали й ми, наприклад у статтях: “Проблеми акціонерних товариств: реструктуризація, організація виробництва, статус” а також – “Проблеми державного управління економікою”. Однак, погодитись з тодішніми мантрами про те, що “нові українці”, які “скуповують” підприємства роблять це для того, щоб їх… закрити – ми не могли. Ну, який дурень буде вкладати кошти у щось, що потім банально закине? Саме це та інші думки намагались донести краянам до яких звернулись в 1977 році.
          Друга справа, що “підняти” підприємство – означало: взяти кредит (під “шалені”, на той час відсотки), купити сировину (ціни на яку, через інфляцію – були захмарні), зробити щось якісне з наявним трудовим колективом (серед яких було немало: “бракоробів”, “носіїв”, прогульників тощо – з якими роками боролись “червоні” директори) і знайти покупців на вироблене (часто – неякісне) а потім повернути кредити банкам – було майже нереально-неможливо. Тим паче, що з відкриттям кордонів, коли люди й компанії кинулись привозити якісні а подекуди і дешевші, імпортні товари, що заполонили базари, які виникали чи не в кожному населеному пункті – конкурувати, для більшості державних підприємств – виявилось завданням, яке більшість просто – програла. Саме через це “гинули” не тільки дрібні підприємства, бази, цехи, виробництва але й гіганти та, навіть – цілі галузі. Однак, розуміли це тоді – одиниці і вже ніяк із ситуацією що складалась не хотіли миритись “червоні” директори, інженерно-технічний персонал і так далі. 
          Одним словом, роздержавлення й цього підприємства Мукачева – не обійшлось без скандалів, який ініціювала, директорка ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” – Романовська Євдокія Якимівна, яку окремі писаки, навіть возвели у ранг “вождя” та яка гідна медалі “За мужність”, як писали! Саме з подачі цієї особи, яка “воювала”, звичайно: за “трудовий колектив”, за “стабільність”, за “впевненість в завтрашньому дні” та інші мантри тогочасних борцунів – почалось, фактично, медійне цькування й представників фірми “Атріум” ну й нас – ДТ “Газда-Інвест”. Нервозність адміністрації бази була зрозумілою, адже з приватизацією, ТОВ “Атріум” – крім орендаря, якого можна було в любий момент вигнати в шию, що й практикувалось чи не по всій країні, так поступати з “комерсантами” – ставало й співвласником ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, що аж ніяк не подобалось амбітній директорці цієї бази. Вона ж -діє та бере у “союзники” трудовий колектив (біля 50 осіб), який теж володіє пакетом акцій біля 30% – й діє у власних інтересах. 
          Чого тільки варта нісенітниця в одній публікації, в Інтернет-газеті “День”, від 31 травня 1997 року, де черговий писака стверджує: “…ображений своїм вигнанням, колишній орендатор “Атріум” сплачує об’яву про збори акціонерів. Ніхто з робітників на них, звичайно, не прийшов”. Тобто, акціонерів-власників запросто змішують з трудовим колективом, відносно зборів акціонерів. Натомість, “журналісти”, в тиражуванні дурниць – не залишались самотніми, позаяк навіть Регіональне відділення Фонду Держмайна, в особі заступниці Замули Н.Л. (начальник відділення – Шкоба В.І., після кількох зроблених ним, антиприватизаційних дурниць, доручав підмахувати подібне – заступниці) – видало листа, в якому “враховуючи невизначеність правильності роботи з цінними паперами ТК “Газда-Інвест а також ігнорування… приписів прокуратури” – відмовилось приймати участь у загальних зборах акціонерів ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”! Тобто, держава, в особі органу який відповідав за роздержавлення майна державних підприємств – банально блокувала останнє, через подібного роду демарші, виключно через некомпетентність чиновників та страх останніх перед владарів на місцях, що було тогочасною ганьбою, яку ми, тоді молоді – прекрасно розуміли. І хоч до судів, по цьому об’єкту приватизації – справа не дійшла (мабуть, через розуміння ініціаторами скандалів їх безперспективність), медійний розголос далеко за межами області – борцунами “за справедливість” було організовано на “славу”…

          Одним словом, щоб не втомлювати читачів – приватизація й цього об’єкту краю – не стала спасінням: ні для інвестора – компанії “Атріум”, яка була готова тоді вкласти 1 мільйон німецьких марок, ні для інших акціонерів, ні для трудового колективу, ні для затятої директриси, ні для бюджету міста. В кінці-кінців, мукачівську базу “віджали” колишній товарознавець з поплічниками, звідти ж – й перетворили на… базар, який нині відомий чи не кожному закарпатцю як мукачівський Ринок “ГІД”. Натомість, не виключено, що горе-керівники та трудовий колектив ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, який в скаргах – писав: “Судьба наша і наших дітей в наших руках і ми, робітники будемо захищати себе так як зможемо, щоб не бути рабами “Газдів” і Парфенюків” – таки стали заручникам, якщо не рабами… банального базару у Вароші. Показово, що власник ТОВ “Атріум” – не розгубився і знайшов себе в купі цікавих проектах, які успішно реалізовував усі ці роки по всій країні але – не в Закарпатті. Не “пропали” й завидівські фатьови з братами та кумами, які всі ці роки й теж успішно – керують мукачівцями, вже у другому коліні. Однак, чи є серед тих хто в долі, колишня директорка та її трудовий колектив – невідомо… 

           P.S. Фактично, “кинутий” мукачівцями, тодішній співвласник та керівник ТОВ “Атріум” – Леонід Парфенюк, якого 25 років тому принизили чи не всі учасники приватизації якоїсь бази: від чиновників Фонду Держмайна до останнього журналюги – зайнявся інжинірингом та девелоперською діяльністю (чого навіть сьогодні не розуміють більшість громадян), майже – по всій Україні, реалізовані проекти якого варті презентації, бодай для того, щоб краяни побачили та зрозуміли – що втратили, в особі тодішнього “приХватизатора”

Документи, матеріали та статті в ЗМІ по ВАТ "Мукачівська маслосирбаза"