Мукачівська база “масла і сиру”, була побудована в 1972 році, фактично –  господарським способом, як при соціалізмі й практикувалось, коли практика останнього примушувала партійні та радянській органи… організувати спорудження народногосподарських об’єктів. Тобто, потреба в посереднику, коли виробники та переробники молочної продукції: радгоспи, колгоспи, кооперація та молокозаводи, які не мали права організації власної торгівлі своєю продукцією – була нагальною, саме з метою звозити вироблене на таку базу, яка й розподіляла останнє, по закладах освіти та виховання, по медичних закладах, по їдальнях, по військових частинах тощо, а також – по торговій мережі.
          Маслосирбаза міста Мукачева, благополучно “дожила” до незалежної України й підприємство отримало ЄДРПОУ – 00445452. Вже в 1995 році базу було перетворено у Відкрите акціонерне товариство “Мукачівська маслосирбаза”, яке підлягало приватизації на підставі, фактично двох постанов Кабінету міністрів України: “Про затвердження переліку об’єктів, що підлягають обов’язковій приватизації у 1995 році”, від 15 травня 1995 року за № 343 та Постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 1995 року за № 851.
          Наша компанія прийняла участь у приватизації цього підприємства у листопаді 1996 року, виставивши на 22 сертифікатний аукціон 1 000 приватизаційних іменних сертифікатів (ПІС) наших довірителів, на загальну вартість – 10 500 гривень й, в результаті торгів – отримали 74 000 акцій номінальною вартістю 0,05 гривень, кожна на загальну суму 3 700 гривень. Тобто, наш “програш”, через конкуренцію з боку інших посередників – склав майже 2/з від вкладеного. Варто зауважити, що у приватизації ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” прийняв участь й інший посередник – Довірче товариство “Елена-Інвест” з міста Сімферополь (Автономної Республіки Крим).
          На підставі раніше укладеного Договору-доручення з ТОВ “Атріум” та на його виконання нами й були переоформлено увесь пакет отриманих акцій на цю компанію, для чого було видано відповідне Розпорядження по Довірчому товаристві “Газда-Інвест” (в якому опущені деякі дані комерційного характеру), яке відповідало діючому на той час законодавству України та нашій практиці. Таким чином, ТОВ “Атріум” стало власником 31,4% акцій ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”. 
          Характеризувати ТОВ “Атріум” а тим паче аналізувати взаємини цієї компанії з ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” – себе не поважати, тим паче що розпитувати клієнтів для чого вони придбавають акції того чи іншого підприємства – не було нашим: ані обов’язком, ані правилом. Тим паче, що у єдиного в області довірчого товариства, яке ми представляли та яке професійно здійснювало трастові операції не було: ні компетенції, ні часу, ні бажань для цього. Навпаки, про “результати” своєї роботи ми частенько дізнавались від чиновників органів державної влади та прокуратури а також з повідомлень засобів масової інформації, які як правило – в подробицях коментували “приватизаційні війни” та безапеляційно ставали на захист та трудового колективу та його “правильного” й “трудолюбивого” директора. 
          Нам було тільки відомо, що мукачівська компанія “Атріум”, яка займалась торговими операціями – завозила в область морепродукти й на момент приватизації цієї бази – мала діючий договір оренди холодильника останньої, місткістю 360 тон. Очевидно, що справи у державного підприємства, як і у багатьох тоді – йшли не зовсім добре: виробництво занепадало, коопераційні зв’язки “рвались”, зростало безробіття, наставали часи безгрошів’я. Про причини такої ситуації писали й ми, наприклад у статтях: “Проблеми акціонерних товариств: реструктуризація, організація виробництва, статус” а також – “Проблеми державного управління економікою”. Однак, погодитись з тодішніми мантрами про те, що “нові українці”, які “скуповують” підприємства роблять це для того, щоб їх… закрити – ми не могли. Ну, який дурень буде вкладати кошти у щось, що потім банально закине? Саме це та інші думки намагались донести краянам до яких звернулись в 1977 році.
          Друга справа, що “підняти” підприємство – означало: взяти кредит (під “шалені”, на той час відсотки), купити сировину (ціни на яку, через інфляцію – були захмарні), зробити щось якісне з наявним трудовим колективом (серед яких було немало: “бракоробів”, “носіїв”, прогульників тощо – з якими роками боролись “червоні” директори) і знайти покупців на вироблене (часто – неякісне) а потім повернути кредити банкам – було майже нереально-неможливо. Тим паче, що з відкриттям кордонів, коли люди й компанії кинулись привозити якісні а подекуди і дешевші, імпортні товари, що заполонили базари, які виникали чи не в кожному населеному пункті – конкурувати, для більшості державних підприємств – виявилось завданням, яке більшість просто – програла. Саме через це “гинули” не тільки дрібні підприємства, бази, цехи, виробництва але й гіганти та, навіть – цілі галузі. Однак, розуміли це тоді – одиниці і вже ніяк із ситуацією що складалась не хотіли миритись “червоні” директори, інженерно-технічний персонал і так далі.
          Одним словом, роздержавлення й цього підприємства Мукачева – не обійшлось без скандалів, який ініціювала, директорка ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” – Романовська Євдокія Якимівна, яку окремі писаки, навіть возвели у ранг “вождя” та яка гідна медалі “За мужність”, як писали! Саме з подачі цієї особи, яка “воювала”, звичайно: за “трудовий колектив”, за “стабільність”, за “впевненість в завтрашньому дні” та інші мантри тогочасних борцунів – почалось, фактично, медійне цькування й представників фірми “Атріум” ну й нас – ДТ “Газда-Інвест”.
          А почалось все з банальної «дрібнички» – скликання перших зборів акціонерів, які мали право та ініціювали нові власники, після реалізації державою більше 60% акції цього підприємства, як і було передбачено діючим на той час законодавством. Самі збори було призначено на 11 березня 1997 року про що були повідомлені всі акціонери, як видно з листа на адресу ФДМУ, а саме:
          – менеджмент та трудовий колектив ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” (які власнили 26%);
          – Довірче товариство “Елена-Інвест” (м. Сімферополь) – 12%;
          – Довірче товариство “Газда-Інвест” (м. Ужгород) – 32%;
          – Регіональне відділення ФДМУ – 30%.
          Однак, розуміючи реальний стан справ та втрату контролю над підприємством, адміністрація бази почала шукати шляхи зриву всього процесу приватизації, паралельно підключивши всіх і вся: від органів приватизації та влади на всіх рівнях й аж до ЗМІ, на захист свого статусу, рятуючись від роздержавлення й, фактично, ігноруючи діюче законодавство. “Причини”, фактичного затягування приватизації ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, його адміністрація приводила у нікчемних листах, на нашу адресу: 17 березня 1997 року та 27 березня 1997 року. Останні, були ще й реакцією на наші звернення до Фонду Держмайна на порушення процесів приватизації в Закарпатті. При цьому, протистояння нічого корисного, крім затягування часу та накопиченню збитків бази – не дало: ні новим акціонерам-власникам, ні потенційним інвесторам, ні самому підприємству, не кажучи вже про трудовий колектив. Єдиними вигодо набувачами “замороженого” процесу приватизації бази – стала директорка її оточення та “організовані” нею ж ЗМІ, на шпальтах яких на всі лади публіка “смакувала” перипетії роздержавлення цього об’єкту.
          Друга спроба загальних зборів акціонерів ВАТ “Мукачівська маслосирбаза” була ініційована власниками на аж початку червня 1997 року. На цей раз в антиприватизаційну “позу” стало місцеве відділення ФДМ, через що нами була зроблена відповідна Заява, адресована Верховній Раді України, ФДМУ та Закарпатській обласній Раді.
          При цьому, нервозність та совковість мислення адміністрації бази була зрозумілою, адже з приватизацією на державне підприємство приходили реальні зміни. Наприклад те ж ТОВ “Атріум” – крім орендаря, якого можна було в любий момент вигнати в шию, що й практикувалось чи не по всій країні, так поступати з “комерсантами” – ставало й співвласником ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, що аж ніяк не подобалось амбітній директорці цієї бази. Саме через це, вона – бере у “союзники” й трудовий колектив (біля 50 осіб) та діє у власних інтересах. 
          Чого тільки варта нісенітниця в одній публікації, в Інтернет-газеті “День”, від 31 травня 1997 року, де черговий писака стверджує: “…ображений своїм вигнанням, колишній орендатор “Атріум” сплачує об’яву про збори акціонерів. Ніхто з робітників на них, звичайно, не прийшов”. Тобто, акціонерів-власників запросто змішують з трудовим колективом, відносно зборів акціонерів. Натомість, “журналісти”, в тиражуванні дурниць – не залишались самотніми, позаяк навіть Регіональне відділення Фонду Держмайна, в особі заступниці Замули Н.Л. (начальник відділення – Шкоба В.І., після кількох зроблених ним, антиприватизаційних дурниць, доручав підмахувати подібне – заступниці) – видало листа, в якому “враховуючи невизначеність правильності роботи з цінними паперами ТК “Газда-Інвест а також ігнорування… приписів прокуратури” – відмовилось приймати участь у загальних зборах акціонерів ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”! Тобто, держава, в особі органу який відповідав за роздержавлення майна державних підприємств – банально блокувала останнє, через подібного роду демарші, виключно через некомпетентність чиновників та страх останніх перед владарів на місцях, що було тогочасною ганьбою, яку ми, тоді молоді – прекрасно розуміли. І хоч до судів, по цьому об’єкту приватизації – справа не дійшла (мабуть, через розуміння ініціаторами скандалів їх безперспективність), медійний розголос далеко за межами області – борцунами “за справедливість” було організовано на “славу”…

          Одним словом, щоб не втомлювати читачів – приватизація й цього об’єкту краю – не стала спасінням: ні для інвестора – компанії “Атріум”, яка була готова тоді вкласти 1 мільйон німецьких марок, ні для інших акціонерів, ні для трудового колективу, ні для затятої директриси, ні для бюджету міста. В кінці-кінців, мукачівську базу “віджали” колишній товарознавець з поплічниками, звідти ж – й перетворили на… базар, який нині відомий чи не кожному закарпатцю як мукачівський Ринок “ГІД”. Натомість, не виключено, що горе-керівники та трудовий колектив ВАТ “Мукачівська маслосирбаза”, який в скаргах – писав: “Судьба наша і наших дітей в наших руках і ми, робітники будемо захищати себе так як зможемо, щоб не бути рабами “Газдів” і Парфенюків” – таки стали заручникам, якщо не рабами… банального базару у Вароші. Показово, що власник ТОВ “Атріум” – не розгубився і знайшов себе в купі цікавих проектах, які успішно реалізовував усі ці роки по всій країні але – не в Закарпатті. Не “пропали” й завидівські фатьови з братами та кумами, які всі ці роки й теж успішно – керують мукачівцями, вже у другому коліні. Однак, чи є серед тих хто в долі, колишня директорка та її трудовий колектив – невідомо… 

           P.S. Фактично, “кинутий” мукачівцями, тодішній співвласник та керівник ТОВ “Атріум” – Леонід Парфенюк, якого 25 років тому принизили чи не всі учасники приватизації якоїсь бази: від чиновників Фонду Держмайна до останнього журналюги – зайнявся інжинірингом та девелоперською діяльністю (чого навіть сьогодні не розуміють більшість громадян), майже – по всій Україні, реалізовані проекти якого варті презентації, бодай для того, щоб краяни побачили та зрозуміли – що втратили, в особі тодішнього “приХватизатора”.